Сергій Стуканов: Наступного року ми відзначатимемо 100-річчя революції 1917-1921 років. Ну а цього тижня, 29 вересня, ми відзначаємо 150-ліття Михайла Грушевського. Про нього ми говоритимемо з Олександром Кучеруком, керівником Музею революції 1917-1921 рр.
Михайло Грушевський – це постать багатогранна. Але хотілося б почати з його внеску в історію. Адже він не тільки написав і впорядкував 10-томну синтетичну історію України, але і фактично зруйнував модель, у якій історія України поєднувалася з Московією, тобто надав нашій історії якийсь стрижень. Наскільки цей його внесок призвів до падіння імперії?
Олександр Кучерук: Ця праця має значення скоріше політичне, а не історичне. Так думав не тільки Грушевський. Але саме з його подачі і його авторитету, тема набула політичного значення.
Ви зараз почали говорити про Грушевського як про історика. І це нормально. Він як історик до нас повернувся. А от як політик він повертається до нас поступово. За тією державністю, чиї основи були закладені на початку ХХ століття, стоїть Михайло Грушевський. Іншої постаті, яка б могла очолити рух тоді не було. Авторитет і значення Грушевського були настільки великі, що його обрали головою Центральної ради, коли він був в Росії в заслані. Але він приїхав вже як голова ЦР, на роботу і став там працювати.
Ми в музеї хотіли наголосити на його державницькі діяльності. Ми готуємося в переддень його дня народження відкрити у себе в експозиції його робоче місце, письмовий стіл.
В 1917 році в перші місяці, березень, квітень, травень його фактично носили на руках. Це був час колосальних, величезних мітингів в Києві.
Сергій Стуканов: А звідки взялася така прихильність до нього в українського суспільства?
Олександр Кучерук: Не всі читали Грушевського. Але всі чомусь розуміли і відчували, що за ним правда.
Сергій Суканов: В тодішній історіографії було дві течії: народницька і державницька. Грушевський належав до першої, а до другої – Дорошенко, В’ячеслав Липинський. І державницька історіографія критикувала Грушевського за народницький підхід, за те, що він не надавав належного значення інституту армії. Чи це так?
Олександр Кучерук: Не зовсім так. Ті історики, яких ви назвали, вони вже були після Грушевського. Вони на нього опиралися і з ним полемізували. Що стосується народництва, то це бачення трохи пізніше сформульоване. Це те, як бачили Грушевського і його праці наступні покоління. Пізніше сприйняття цікаво трансформувалося в нарисах колишнього секретаря Центральної ради Євгена Онацького, які називалися «Портрети в профіль». Нарис про Грушевського він назвав «Чесність з народом», про Винниченка – «Чесність з собою», а про Петлюру – «Чесність з ідеєю». Але поза конкуренцією був нарис про Тараса Шевченка. Він називався «Чесність з богом».
Тепер про військо. Це пізніша така байка. Коли починалася революція – йшла світова війна. Всі ресурси, командування, все було в руках росіян. Тільки після Третього універсалу можна було говорити про те, що є УНР і вона може мати свою армію. При владі в УНР були соціалісти, в Росії – соціал-демократи Це були одного поля ягоди. Ніхто не думав, що вони будуть воювати.
Дмитро Тузов: І помилилися. Тому що імперська ідея в Росії виявилася сильнішою за демократичну.
Олександр Кучерук: Саме так. Винниченко тоді вивів сентенцію, що «російська демократія закінчується там, де починається українське питання». І це так.
Так от про армію, вона тоді могла виникнути набагато пізніше. Але була Народна міліція, фактично те саме, що наші добровольчі батальйони. Вона давала основу військовим формуванням регулярного характеру. Тому що думка про українізацію російських військових частин виявилося безплідною. Наприклад полк імені Шевченка, який був сформований, не доїхав з Москви до Києва. Він розбігся. Солдати кілька років вели позиційну війну, їм це так набридло. І тут вони чують, що вдома землю будуть ділить. А для українця ж земля – то святе.