Художники організували так звані самозахвати, - мистецтвознавець про Паркомуну в Україні

Консультант цієї виставки і мистецтвознавець Олександр Соловйов розповідає, що відкриття було 20 жовтня в рамках дослідницької платформи PinchukArtCentre, де створюється інституція відкритого архіву. За його словами, першим феноменом стало таке загальне поняття як Паризька комуна, і пов’язане із ним явище у новому мистецтві України на початку 90-х років.

Анастасія Багаліка: Ви кажете, що це початок 90-х?

Олександр Соловйов: Так. До революції воно має опосередкований стосунок. Уже на той момент та вулиця називалась Михайлівська. І взагалі всі ці вулиці від Майдану до Софіївської площі, чи Михайлівської. Там художники організували так звані самозахвати. Це була така контркультурна спонтанна інституція. Сюди ще відноситься таке поняття, як художня саморегуляція. Тобто, це явище поширене у всьому світі: Сохо, знаменита Християнія.

Василь Шандро: Це протест проти чого, глобально кажучи?

Олександр Соловйов: Це не стільки протест, як відхід від офіціозу. З іншого боку, це формалізація якихось професійних виражень.

Василь Шандро: Тобто це суто професійні художники, люди із академічною базою?

Олександр Соловйов: Так. Тому і цікава ця виставка, бо є на зламі. Тобто, пішов так і не збудований соціалізм, і прийшов дикий недобудований капіталізм. І у цей час всі ці будинки в центрі Києва, які були збудовані у капіталістичний бум, на початку 20 століття, це були такі радянські комуналки. Із них почали виселятись, їх приватизували та купувати люди у малинових піджаках. Але у них також не було стільки грошей, щоб швидко скупити усі. Тому квартири були пусті.

У Нью-Йорку працювало близько 90 тисяч художників зі всього світу. У нас було теж певне ядро, яке в основному складалось із випускників Художньої академії.

Василь Шандро: Назвіть імена.

Олександр Соловйов: Розумієте, що епіцентр був на Михайлівській 18. Але існували такі комуни й в інших місцях, що стало своєрідною мережею. Усі вони – художники одного кола, але це не була художня група. Тобто, вони були стилістично різними.

Анастасія Багаліка: Це просто географія спільна?

Олександр Соловйов: Це карта і спільний дах. Ці художники – це була така спонтанна інституція. Я сам працював у Союзі художників, тому міг оформляти на себе ці майстерні.

Василь Шандро: Фізично це були майстерні?

Олександр Соловйов: Так, це великі кімнати, де люди і жили, і малювали.

Василь Шандро: Це були закриті клуби, певною мірою?

Олександр Соловйов: Так. Сюди приходили і музиканти, і артисти. Перші комп’ютерщики також приходили.

Василь Шандро: Тобто Паркомуна не була елементом масової культури? Про це кияни не знали у своїй більшості?  

Олександр Соловйов: У якійсь мірі так. Це художники, які уже співвідносились із поняттям контемпорари, сучасним мистецтвом. Це саме носії нового мистецтва. Бо потрібно розуміти, що до цього усе радянське мистецтво розвивалось у Гетто як нормативне, табуйоване та ідеологічне.