І. Розкладай: декомунізація — це не забути, а згадати і переосмислити

Ігор Розкладай, юрист Центру демократії та верховенства права, є гостем ефіру «Громадської хвилі».

Анастасія Багаліка: Нещодавно підбили підсумок 2016 декомунізаційного року у Інституті національної пам’яті. А якщо робити підсумки декомунізації у трохи інших площинах — у юридичних? Про які тенденції 2016-го року можна говорити?

Ігор Розкладай: Коли говорять про декомунізацію, всі асоціюють її з перейменуваннями. Насправді, якщо уважно подивитися на декомунізаційний пакет, він є значно ширшим, тому що це не лише перейменуваня, але й надання доступу до архівів. І це один із найважливіших серед цих 4-ох законів, які є. Ще один аспект — це відновлення історичної пам’яті, відкривши ті імена, які свідомо замовчувались під час радянської доби. Декомунізація — це не про забуття, а про згадування і переосмислення.

Тому питання декомунізації є досить широким. Якщо ми говоримо про перейменування, то справді 2016 рік є надзвичайно успішним: перейменовано 32 тисячі вулиць, 995 населених пунктів. Все це відбувалося дуже важко, мали не одну постанову Верховної Ради. Чому так складно? Банально, тому що просто звикли до попередніх назв. Друге — це втрата строків, які були передбачені законом. Все відбувалося в останній момент, що часто викликало негативну реакцію у суспільства — як це, нас не хочуть чути? Ще одна проблема — маніпуляції, підміни понять.

Лариса Денисенко: На ваш погляд, громадськість була активною у цьому питанні?

Ігор Розкладай: Залежить від місцевості. Тобто в певних населених пунктах люди були активні, відбувалися громадські обговорення. У інших — спостерігалася певна пасивність.

Анастасія Багаліка: У 2016 році в Києві, коли були спроби демонтажу кількох пам’ятників радянської епохи, спостерігали те, що його здійснювали люди, які не мали б цього робити. Це або комунальники, або невідомо хто. Що говорить закон?

Ігор Розкладай: Закон говорить про демонтаж, а хто це має робити — очевидно, ті, на чиєму балансі знаходиться той чи інший пам’ятник. Інше питання, що місто, маючи якісь свої страхи, часто затягує із цим процессом. Зокрема, так сталося із пам’ятником на Либідській.

Лариса Денисенко: Ігоре, а чия це більше проблема: Київської адміністрації чи Київради?

Ігор Розкладай: Відповідальне місцеве самоврядування. Ми говоримо про громаду Києва, Запоріжжя чи будь-якого іншого міста України. Депутати, делеговані громадою, мали б ухвалити, що робити із тим чи іншим пам’ятником.

Анастасія Багаліка: Чи можете розказати про якісь процеси, що їх варто очікувати у 2017 році?

Ігор Розкладай: Головна ціль — зібрати архіви, адже вони знаходяться у дуже різних місцях і не завжди відомо, що там взагалі є. По-друге, почати процес їх оцифрування. Це роблять всі наші сусіди і вже не один рік.

Друга історія — це питання реабілітації і вшанування, пов’язані із продовженням досить тривалих процесів виявлення імен загиблих. Також необхідне оновлення законодавства про реабілітацію. Це іще один із пріорітетів, що стоять перед Інститутом національної пам’яті.

Зараз починається також робота над створенням музею Голодомору, якого, на жаль, досі немає. Є величезне питання щодо музею Майдану, тому що знову ж таки ми впираємося у питання приміщення, землі.

Анастасія Багаліка: Хоча начебто вирішено, де все ж таки буде цей музей.

Ігор Розкладай: Поки немає документів, це дійсно начебто. Хотілося б все ж таки, щоб були документи. І знову ж питання — яким чином буде фінансуватися цей проект.

Анастасія Багаліка: Ми почали нашу розмову тим, що декомунізація — це не тільки перейменування. Хотіла б повернутися все ж до перейменування. Місто Дніпро перейменували, а область — ні.

Ігор Розкладай: Це питання Конституції. Я розумію, що це виглядає нелогічно, але зміни до Конституції — це найважливіша річ. Це ціла процедура і складна парламентська робота. Така ж сама ситуація із Кропивницьким та областю.