Іловайськ: Гірко, що ніхто за цю трагедію не відповів, — журналіст-очевидець

Галина Бабій: Хочу розпочати з фотовиставки. Адже якби ви свого часу не ризикнули життям, якби ви свого часу не оголосили у Фейсбуці, що вам потрібен збір допомоги (ви тоді машину шукали), то ви б не стали літописцями тих подій.

Олександр  Глядєлов:  Когда ты занят такой работой — едешь в зону боевых действий — понимаешь уровни риска, но вряд ли ты сам себе говоришь «я еду рисковать своей жизнью». Это не так. Я еду фотографировать — вот зачем я туда еду.  Но когда ты видишь в полях украинские артиллерийские  системы и знаешь, что с другой стороны стоят точно такие же, то понимаешь, куда ты приехал. 

Максим Дондюк: Мне кажется, что когда мы ехали конкретно в Иловайск, то мы не знали, насколько мы там застрянем и в какую ситуацию попадем. Ты сам помнишь, как у тебя заканчивалась пленка, у меня садился аккумулятор. Мы ведь ехали туда на два-три дня. Мы думали, что город буде быстро освобожден и будет зачистка, а застряли там на две недели. 

Галина Бабій: А ви досі фотографуєте на плівку? Але ж це складна технологія, як для екстремальних обставин!

Олександр  Глядєлов:  Во-первых, мне нравится снимать на пленку. А во-вторых, мне не нужно искать подзарядку для своей камеры в опоках. Главное, чтобы хватило пленки на эту съемку.

Галина Бабій: Георгій Тихий був серед тих, хто знімав фільм і тих, хто зазнав, напевне, найбільших емоційних вражень, коли виходив звідти. Ви виходили разом з військами, чи ви виходили самотужки?

Георгій Тихий: У нас була машина, в якій були лише журналісти, які зі мною знімали фільм. Ми йшли по тому самому коридору, точніше там було два коридори, дві колони і ми йшли у більшій колоні.

Галина Бабій: Ви так само вірили, що цей коридор може бути?

Георгій Тихий: Ми вірили не з наївності. Не тому, що ми віримо в обіцянки або заклики Путіна. Адже на кануні, було звернення Путіна: «Випустіть воїнів, проявіть милосердя». Ми не в це вірили. Там були кадрові російські військові, яких розсадили в різні автобуси і була домовленість, що цих людей віддають і за це випускають війська. Тому надія у нас була.

Галина Бабій: Як військові ставилися до того, що ви їх фотографували?

Максим Дондюк: Те, кто находится на передовой, то они были только «за», потому что считают, что все люди должны видеть, как они умирают, как они гибнут и защищают Родину. И, к сожалению, пресс-центр АТО совсем по-другому думает.

Галина Бабій: Георгій, а от ви поїхали вже тоді, коли «закипало». Ви теж свідомо знали, куди ви їдете?

Георгій Тихий: Ми теж не розуміли масштабу пекла, в яке їдемо. Ми заїжджали разом із батальйоном «Миротворець» і про них, власне, знімали фільм. І ми хотіли зняти не просто, що вони передислоковуються, а те, як вони приїхали на завдання, побудували блокпости, зайняли якусь позицію. І ми думали, що приїхали на півдня, а були там шість днів. Я розумів, що тією кількістю бійців, яка заходила, взяти те місто було просто неможливо. Там був величезний укріплений район, який заливався бетоном багато місяців, який не могли танки збити. А тут просто якісь міліцейські батальйони з стрілковою зброєю. 

Слухайте більш докладну версію телефонної розмови у звуковому варіанті.