Історії двадцяти розстріляних: що приховує Биківнянський могильник

Про що йтиметься на виставці, а також про історію Биківні розповіли генеральний директор заповідника Богдан Біляшівський та заступниця гендиректора з наукових питань Тетяна Шептицька.

Сергій Стуканов: Виставка називається «Слово, обірване у Биківні» — очевидно, ідеться не про усіх, хто там загинув, а лише про «розстріляне відродження», інтелігенцію?

Богдан Біляшівський: Це ще вужча тема – ми концентрувалися на тому, щоб встановити імені письменників «розстріляного відродження», які тут загинули.

На території заповідника поховані театральні діячі,, археологи, архітектори, музиканти, але цей проект спрямований на дослідження репресій проти письменників у Києві. Ми розповідаємо історії 20 письменників, яких вдалося встановити.

Сергій Стуканов: Ці люди були репресовані на «спецділянці». Що це таке?

Богдан Біляшівський: Це об’єкт, який був суворо засекречений. Офіційна дата його створення — 20 березня 1937 року. Рішенням таємної президії Київської міської ради була відведена земля, на якій швидко споруджений непримітний об’єкт: зелений паркан, будиночок для персоналу і вишка.

Дослідники по-різному називають цей об’єкт: поховальник, кладовище, людомогильник. Це об’єкт, на якому з літа 1937 до 1941 року ховали жертв політичних репресій.

Цей спецоб`єкт був секретним, про нього намагалися не згадувати і після війни. Коли німці взяли Київ, зробили там розкопки, і була низка публікацій з цього приводу у німецькій пресі. Але після звільнення Києва радянськими військами інформація знову була прихована.

Сергій Стуканов: Чому німців зацікавив цей об’єкт?

Богдан Біляшівський: Це був елемент ідеологічної боротьби з Радянським Союзом, але після подій Бабиного Яру ця тема стала їм невигідно.

Євген Павлюковський: На початку 60-х цим об’єктом зацікавилися Алла Горська і Василь Симоненко. Їх доля пов’язана із зацікавленістю цим об’єктом?

Богдан Біляшівський: Однозначної відповіді немає, але дослідники цього періоду пов’язують їх смерті з тим, що вони зацікавилися  Биківнею і публічно зверталися до органів влади з цього приводу.

Євген Павлюковський: Цих двадцять письменників, похованих у Биківні — що це за люди і які їхні долі?

Тетяна Шептицька: Биківнянський мартиролог містить інформацію про першорядних українських культурних діячів. Проблема у тому, що Биківня в уяві українців залишається анонімною — можуть згадати кілька знакових прізвищ.

Насправді ми можемо говорити, що там і митрополит Василь Липківський, і композитор, музикознавець Василь Верховинець, кілька акторів театру Леся Курбаса і тогочасного польського театру.

Серед тих 20 письменників є відомі постаті, які на 30-ті роки зажили великої слави і становили окрасу тогочасної української літератури. Крім Михайля Семенка, це Майк Йогансен, Володимир Ярошенко, це ціла група поетів-футуристів.

Чимало з тих постатей, яким ми присвятили виставку, не встигли сказали значне слово в українській літературі, бо вони були початківцями.

Сергій Стуканов: Якщо ці люди ще не зробили вагомий внесок, чому вони були розстріляні? За якою статтею вони ішли?

Тетяна Шептицька: Під час підготовки до виставки ми використали матеріали різних архівів. Більшість цих митців були розстріляні за рішенням виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР, і їх звинуватили у планах здійснити терористичний акт проти керівників уряду.

Кілька постатей були розстріляні за рішенням Вищої московської двійки або Київської обласної трійки — Володимир Дурдуківський, Вероніка Черняхівська, Іван Кулик. У декого була стаття за звинуваченням у шпигунстві.

Євген Павлюковський: Але ж виїзна сесія суду не працювала безпосередньо із звинуваченими? Хто готував і подавав їх списки?

Богдан Біляшівський: Жодний з цих судових органів не працював безпосередньо із людьми. Вони працювали з тими матеріалами, які їм передавали з НКВС. Вища двійка взагалі розстрілювала за т. зв. «альбомними справами» — це коротенька довідка, буквально кілька рядків про людину, на підставі яких вирішувалася її доля.

Тетяна Шептицька: Трійка — це так званий позасудовий орган. А виїзна сесія Військової колегії — це орган, який мав судові повноваження. Але він ухвалював рішення за 10-15 хв, і за цей час вирішували долю людини. Те, що людина не визнає звинувачень або визнання були дані під тортурами — це не бралося до уваги.

Сергій Стуканов: Чи вдалося вияснити прізвища тих, хто виконував вироки чи був причетний до цього, і де ці люди?

Богдан Біляшівський: Кілька дослідників активно займається цим питанням. До Дня пам’яті жертв політичних репресій ми робили фотовиставку, яка загалом розповідала про Биківнянську трагедію, і в нас є окремий банер, присвячений катам.

Євген Павлюковський: Що буде цікавого про цих 20-тьох письменників на виставці? Вдалося знайти їх фото?

Тетяна Шептицька: Майже ніде у справах цих людей немає фотографій.

Богдан Біляшівський: Це специфіка збереження архіву кримінальних справ. Із більшості фото були вилучені, справи багато разів переілюстровувалися.

Тетяна Шептицька: Є випадки, коли у 90-х роках фото віддавали родичам. Було кілька хвиль чисток архіву.

Фото ми шукали в інших архівах, зверталися по допомогу до дослідників.

Також на виставці можна побачити уривки з протоколів допитів з різною інформацією про людину, обставини арешту чи те, що їм інкримінували. Це допомагає побачити, наскільки абсурдними були звинувачення, висунуті НКВС.

Крім того, є довідки про розстріл, і де нам вдавалося — матеріали про творчість письменника.

Євген Павлюковський: Ці люди, чиї історії увійшли до виставки, були якось між собою пов’язані?

Тетяна Шептицька: Стосунки між ними були різні. Були подружжя, були кола однодумців, друзів, тих, хто пробували себе в одному мистецькому напрямку. Були постаті, які конфліктували між собою.

Є трагічні постаті, як Володимир Юринець, який з 1933 року став сексотом і провокатором, спеціально впровадженим в кола інтелігенції. Він щодо багатьох людей залишив наклепи, які стали однією з причин їх розстрілів. Через це йому потім було відмовлено в реабілітації.

Євген Павлюковський: Хто ще залучений до реалізації цього проекту?

Тетяна Шептицька: Це спільний проект нашого заповідника і видавництва «Смолоскип». До родичів жертв щодо цієї виставки не зверталися, хоча загалом комунікація з ними для нас важлива, тому що архіви не завжди дають повну інформацію, або в родині збереглися фото чи листи.

Сергій Стуканов: Чи є увага до таких виставок з боку держави і з боку суспільства?

Богдан Біляшівський: Щодо забезпечення у матеріальному плані, хотілося б, щоб було набагато більше уваги. Щодо зацікавленості суспільства — ми відчуваємо увагу. У День пам’яті жертв політичних репресій до нас приходять тисячі людей.

Сергій Стуканов: Яка кількість похованих людей у Биківнянських могилах досліджена, яка ще ні?

Богдан Біляшівський: Ми більш-менш володіємо інформацією про 1937-1938 рік. Тільки обласна НКВС розстріляла близько 19 тисяч людей. Частина документів — справи, які розглядала Вища московська трійка і виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР — знаходяться у Москві. Питаннями військових трибуналів ще ніхто не займався.

Про 1939-1940 рр. ми маємо тільки приблизне уявлення. 1941 р. — це окремий сюжет. Ми не володіємо цією інформацією.

Нами опрацьована інформація щодо 20 тисяч репресованих. Не до кінця перевірена персональна інформація щодо 30 тисяч. Але навіть з цих документів зрозуміло, що цифри будуть на десятки тисяч більші.