Іван Франко: комісар чи «віл» української літератури?

В студії Громадського радіо Тамара Гундорова, літературознавиця, докторка філологічних наук, член-кореспондентка НАН України

Василь Шандро: Трійця української літератури – Шевченко, Франко, Леся Українка. Наскільки коректним є друге місце, відведене Франкові?

Тамара Гундорова: Колись Маланюк говорив, що Франко – це інтелект України, а Шевченко – це чуття країни. З української класики ця трійця є основною. Сам Франко мав певну претензію. Коли він робив видання української поезії, називав її постшевченківською. Але після Шевченка ставив себе першим. Я не думаю, що ми говоримо про першість чи друге місце. Вони існують поруч і кожен має своє місце в культурному просторі.

Франко – це, справді, ціла держава. Ми ним пишаємося і часто кажемо, що вийшло 50 томів, а могло – 100. Скажу відверто, що до 100 не дотягнуло би. Франко зробив дуже багато в різних галузях. Фактично, він вважав себе робітником. Шевченко – це романтичний геній. Це така позитивістська позиція митця. Франко часто казав, що «я люблю бути в ряду, але ряду не було» – йому доводилося брати все на себе в різних галузях. Франко шукав багато інформації, йому доводилось виконувати багато функцій – інформувати, вводити нові теми. Ціна універсалізму, який ми дуже цінуємо, була дуже високою.

Тетяна Трощинська: Йому було важко.

Тамара Гундорова: Він був живою людиною, інколи навіть слабкою. Я вважаю, що для нього однією з центральних тем було саме роздвоєння.

Василь Шандро: Якого?

Тамара Гундорова: Роздвоєння митця і борця. Франко був «волом», який тягнув все на собі і, звичайно, дехто говорив, що йому щось не вдалося.

Василь Шандро: Наше прочитання Франка зараз залежне від радянського літературознавства?

Радянське літературознавство створило образ «каменяра»

Тамара Гундорова: Радянське літературознавство створило цей міф про «каменяра», використовуючи його в своїх ідеологічних цілях. Але наше бажання мати “великого Кобзаря” продовжується і нині. Все це означає велике спрощення. В своїх творах Франко наче моделює своє життя та свій шлях і, фактично, якщо взяти початок та кінець – «Каменярі» та «Мойсей» – це тексти про те ж саме: про самотність. Той, хто не робить, тому нічого немає. В творах Франка зустрічається така протестантська ідея.

Василь Шандро: Чи міг Франко обрати інший шлях: стати Франком польської літератури, німецької – бути в іншому контексті?

Тамара Гундорова: Він навчався в Дрогобичі в німецькій гімназії, потім вивчав польську мову. Він писав та публікувався німецькою мовою, писав польською мовою – інколи він цим заробляв, щоб вижити. Коли він помер, в спогадах, де згадується гімназія, вчитель сказав, щоб всі подивились на великого українського поета, якого хоронять у чужій сорочці, якого поховали в чужому склепу. Польською мовою Франко писав на конкурси, співпрацював з польськомовною газетою. Це забезпечувало йому прожиток, а сам Франко називав цей період свого життя «в наймах у сусідів». Чи мав він шанс піти в цю літературу? Я припускаю, що міг би. Для Франка кінець 19 ст. – формування української модерної нації. Якщо говорити про його внутрішню місію, я припускаю, що в нього була ідея синтезування нації, творення національної інтелігенції.

Василь Шандро: По суті це європейська ідея?

Тамара Гундорова: Так. Він з “вершин і низин”: вершини інтелігенції духу і низин мужицтва, тобто Франко намагався знайти середину, де може об’єднатися інтелігенція, яка не йшла би в «найми до сусідів». Франко бачив мужицтво не як людське бидло, серед них він відшукував “народного інтелігента”. Коли його герої розповідають про «свинську Конституцію», то він виступає на рівні найвищого політика.

Василь Шандро: Це памфлет найвищого рівня.

Тамара Гундорова: Саме так! Він недаремно був одним із творців радикальної партії, видавав газету, яка була призначена саме для інтелігентів.

У Києві надзвичайно важко просувати Івана Франка, — літературознавиця

Василь Шандро: Він не розчарувався в ідеї витворення з мужика інтелігента? У Франка можна знайти багато критики, що у людей немає активності та громадянської позиції.

Тамара Гундорова: Свого часу його висловлювання спричинило великий скандал – “не люблю русинів”, тобто, я не люблю українців. Це теж саме, що він міг сказати, що в нас нема літератури. Але ж все це індивідуальне відчуття обов’язку. В той період, коли він спровокував на себе неприємну реакцію з боку поляків, німців, він сказав, що не любить українців за їхні лінощі.

Василь Шандро: Чи можна Франка називати людиною «анти»?

Тамара Гундорова: Це мислення опозиціями – так і не так. У Франка було антиімперське мислення. Російська імперія була ворогом для нього – про це Франко писав.

Василь Шандро: Були у Франка друзі чи колеги з Російської імперії?

Тамара Гундорова: Так, були. Він читав роботи колег, листувався з ними. За своє життя Франко отримав докторат Харківського університету і якусь академічну премію Росії. Чим більше ти працюєш на Україну, тим менше тебе хочуть знати і шанувати.

Василь Шандро: Чи можна говорити, що на Франка мала вплив наддніпрянська література? Якими в нього були стосунки з колегами з України?

Для Франка ідея соборної України була святою

Тамара Гундорова: Для Франка ідея соборної України була святою. На прикладі свого життя він намагався ствердити цю ідею. Наприклад, саме так оцінювалося його одруження з киянкою Ольгою Хоружинською – це вважався союз Наддніпрянської України і Галичини. Франко часто приїжджав до Києва, була навіть ідея, що він із старою громадою міста буде видавати журнал, але ця ідея не реалізувалась. Було дуже цікавим його спілкування з Лесею Українкою. Франко дуже близько зійшовся з батьком Лесі. Ідея єдиної України була дуже важливою для Франка.

Тетяна Трощинська: Якщо говорити про нинішнього Франка, якого бачить звичайна людина. Що ми бачимо в музеях, школах? Як ми відзначаємо його ювілей?

Тамара Гундорова: Викладання української літератури в школах та вишах є великим питанням. Я не знаю, що треба зробити, щоб повернути любов і зацікавлення до літератури. Мені здається, що нам бракує біографічної літератури. Я думаю, що в текстах Франка можна знайти моменти, які вразять учнів. У Франка є притчі, побутова лірика, яка обов’язково буде сприйматися.

Василь Шандро: Франкова лірика – компенсація його раціоналізму?

Тамара Гундорова: Історія значно цікавіша, ніж ми можемо собі уявити. Наприклад, коли Франко писав «Украдене щастя», він перекладав Софокла. Епіграфом від Софокла він взяв царя Едіпа. Любовна лірика Франка була дуже виразною. Колись Леся Українка написала Франкові, що прочитала його вірш про ненароджених дітей. (це все – метафора творчості та задуму) та прониклася ним. Хай майбутні покоління не думають, що ми були безжальними вбивцями своїх дітей, просто ми відчували обов’язок та працювали над іншими темами.

Іван Франко був європейцем української літератури, – Юрій Ковалів

Тетяна Трощинська: І при таких серйозних творах є місце простої дитячої літератури.

Тамара Гундорова: Так. Франко писав, орієнтуючись на власних дітей. Дитячі казки були обов’язково про звірів, він не хотів вражати дітей фантастикою. Франко вважав, що більш повчальними та зрозумілішими для дітей є казки саме про звірят. Його твори наповнені галицьким колоритом та діалектами.

Василь Шандро: Українське франкознавство зараз сильно відрізняється від радянських постулатів? Чи багато Ваших колег досліджують Франка?

Тамара Гундорова: Років 10 тому був пік досліджень про Франка. Я знаю, що у Львові готується франківська енциклопедія, де буде раціональний аналіз та виклад всього, що пов’язане з Франком. Франкознавство дуже розвинуте у Львові. Скажу чесно, Франко досі лишається загадкою. Щоб осягнути Франка треба знати мови, бо Франко був дуже мобільним. Досі лишається недослідженою сторінка життя, де Франко – науковець, культуролог.