Із шурфу, де були вбиті, так тхнуло, що Дрьомов наказав заварити його: як окуповували Кадіївку
Говорили про звіт Української Гельсінської спілки з прав людини «Кадіївка: назву змінено, окупація триває» з координатором Центру документування УГСПЛ Олексієм Бідою та переселенцем із Кадіївки, який пройшов полон бойовиків, Євгеном Шляхтіним
«Кадіївка: назву змінено, окупація триває».
Валентина Троян: Скільки часу ви збирали свідчення? Який період вони охоплюють?
Олексій Біда: Окупація триває, ми працювали над звітом приблизно пів року — збирали свідчення, моніторили соціальні мережі та ЗМІ, аналізували дані. Події охоплюють 2014-2015 рік, саме той період, коли були найбільші порушення прав людини та тяжкі воєнні злочини.
Валентина Троян: Скількох людей опитали ?
Олексій Біда: Загалом опитали 26 людей, це переміщені особи. За допомогою Євгена Шляхтіна ми вийшли на них. Ми намагались з’ясувати хронологію подій, що відбувалось на початку, який був розклад сил взимку 2014 року. Нам потрібно було дослідити цей ланцюжок Майдан – Антимайдан – «Русская весна» – активні бойові дії.
Це не єдиний наш звіт. Ми вже зробили їх про Сєвєродонецьк, Маріуполь, Попасну, Слов’янськ. Варто зазначити, що всі події завжди були за однаковим сценарієм. Спочатку якісь жахалки на рівні чуток про бандерівців, які приїдуть і почнуть вбивати людей. Потім провокації й мобілізування вже наляканих людей. Далі — російські агенти або наймані місцеві, або бойові групи зі спецпідрозділів ФСБ чи ГРУ. Далі починається захоплення адміністративних будівель. Потім десь влітку 2014 року з’являються кадрові російські військові.
Валентина Троян: На мапі є певні позначки, з них 3 – ймовірні місця масових поховань.
Олексій Біда: Я думаю, що насправді ця цифра буде більшою, коли інформація стане доступнішою після деокупації цих територій. Ми дізнались про ці місця з інтернету та від людей. Були люди, які розповідали, як їх вивозили на ці ставки й погрожували вбити, втопити.
Валентина Троян: Я чула, що стовбур шахти імені Ілліча наказали взагалі заварити.
Олексій Біда: Так і було. З нього так тхнуло, що люди почали скаржитися і Дрьомов («отаман» підрозділу «Донських козаків», «комендант» окупованого Стаханова — ред.) віддав наказ заварити шурф.
Валентина Троян: Як захоплювали міську раду? Чи чинили опір? Як поводила себе міліція?
Євген Шляхтін: Я пам’ятаю, як міліція себе поводила на проросійських мітингах. Вони між собою вже розмовляли про те, як вони перейдуть на сторону ворога і рахували, яка заробітна плата у російської поліції. Прямо на мітингу розмовляли про це.
Є певний відсоток правоохоронців, які не зрадили й перевелися до Сєверодонецька в інші силові структури, але зрадників було дуже багато. Я добре пам’ятаю, як містом їхали перші автобуси озброєних людей і бойовиків з захопленого луганського СБУ. Це була ніч з 26 на 27 квітня. 26 квітня ми провели патріотичний автопробіг і через 4 години після цього в місто в’їхало 2 автобуси озброєних бойовиків. Почали збирати покришки біля міськради. Вони пробули в місті декілька годин і виїхали, повернувшись до Луганського СБУ. Захоплення адмінбудівель були періодично у квітні. Пам’ятаю, були спроби захоплення міського відділку міліції. Але було дуже дивно, що в якийсь момент місцеві бойовики вирішили, що у них все під контролем і вже не треба захоплювати відділок.
Захоплення міськради було в перші числа травня 2014 року. Група бойовиків зайшла до міськради, залишалися там день чи два. Потім вони подумали, що це місце — не найкраще для ведення оборони, тому переїхали в колишній штаб управління по боротьбі з організованою злочинністю. У цьому штабі тримали в’язнів. Там 30 діб утримували й мене.
Валентина Троян: Скільки людей було з вами у полоні? За яких обставин їх затримували?
Євген Шляхтін: Кого там тільки не було: і підприємці, у яких відбирали гроші, бізнес, автомобілі, і таксисти, бо бойовики казали, що вони вивозять людей з під обстрілів. Наркомани, алкоголіки, хворі люди також туди потрапляли туди. Деякі люди були з ДЦП, бо бойовики не дуже розбирались, думали, що це теж наркомани.
Потім мене перевели в школу-інтернат. За цей період зі мною в одній камері пройшло близько 200 людей. Усі — цивільні, жодного військового я не зустрічав. Це були репресії проти місцевого населення.
Валентина Троян: Як працювали журналісти у той період? Що вони розповідали?
Олексій Біда: Ми спілкувались з журналістами й вони розповідали по випадки, коли до них ставилися вороже. На системному рівні. Складали списки й за ними переслідували журналістів. Ніякої вільної журналістики не мало бути, лише пропаганда.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.
Встановлюйте додатки Громадського Радіо:
? якщо у вас Android
? якщо у вас iOS