«Громадське радіо»
У студії «Громадського радіо» — дитяча письменниця Леся Воронина.
Анастасія Багаліка: Що для вас День Святого Миколая? З чого почався ваш день?
Леся Воронина: Він почався дуже класно. Я привітала сина і невістку. Передала привітання чотиримісячній внучці Марічці. Я залишила у себе вдома подарунок для неї — маленького слоника — книжечку, яка складається.
Анастасія Багаліка: Що ви зараз будете читати?
Леся Воронина: У цій книжці 3 історії. Йдеться про маленького чарівного слоника, який зветься Ґудзиком. Він знайомиться з дівчинкою Ясею і в них починаються неймовірні пригоди. Слоник перемагає у народній слонячій грі «Впіймай слона за хвіст». Переможець може загадати три бажання. Одне з його бажань — перенестися у зиму з літа. Ця казка починається з того, що слоник просить, щоб Яся уявила зиму, бо він ніколи її не бачив. Дівчинка заплющує очі, хоч ще не вірить в те, що таке може статися, і раптом відчуває, як падає сніг. Вони справді перенеслися у зимову святкову ніч. На околиці лісу стоїть маленька хатинка. Вони підходять обережно, дивляться у вікно і бачать, що в цій хатинці за столом сидить хлопчик і плаче. Виявляється, вранці до них прийшов їхній знайомий олень Мартин і сказав, що пропали його рідні. Батьки хлопчика пішли на пошуки і теж пропали. Тоді ґудзик разом з Ясею і хлопчиком йдуть на пошуки. З’ясовується, що в лісі саме цієї ночі ожили підступні істоти, які називаються заманюки. Заманюки викопали велику пастку, накрили її гілками і сон-травою, присипали снігом. Наші друзі провалюються у цю пастку. Сон-трава забирає пам’ять і заманюки починають керувати людьми аж до весни. Тоді слоник будить Ясю, слоненя Мартина і всіх, хто потрапив у цю пастку. Вони прокидаються. Їм треба їхати на чудовий зимовий карнавал, де будуть веселитися усі звірі. Слоник Ґудзик кружляє навколо цієї ями і дражнить заманюк. Вони кидаються за ним і самі падають у пастку.
Все це намалювала найкраща у світі художниця Катерина Штанко, яка нещодавно стала ще й прекрасною письменницею.
Дмитро Тузов: Діти лякаються, коли ви читаєте їм казки?
Леся Воронина: Коли я питаю, які історії вони люблять, всі хором кажуть — страшні. Вони люблять, щоб їх трошки налякали, бо знають, що все одно все добре закінчиться.
Дмитро Тузов: Коли ви ходите до госпіталя і зустрічаєтесь з бійцями, ви їм приносите якусь літературу?
Леся Воронина: До госпіталя ходить група самовідданих і прекрасних жінок. Вони збираються щонеділі. Це вже цілий рух, як і жінки, що вже третій рік плетуть сітки в Музеї літератури. Я сама не ходила в госпіталь. Якось я виступала перед хлопцями, яких привезли торік перед Миколаєм.
Дмитро Тузов: Які книжки ви б порадили туди передавати?
Леся Воронина: Вони просили книжки про любов, детективи, трилери і фантастику. Це не означає, що треба говорити тільки про райдужне і солоденьке. Але іноді в екстремальних умовах людина хоче перемкнутися.
Дмитро Тузов: Дорослі читають казки?
Леся Вороніна: Обов’язково.
Дмитро Тузов: Тобто можна і збірки казок передавати?
Леся Воронина: Не знаю, можливо, хлопцям хочеться більшого. До Краматорська знову поїхали книжки, а я навесні там виступала в літературній школі. Я бачила, наскільки дітям це цікаво. Якщо дитині цікаво, вона переходить на ту мову, якою з нею спілкуються. Ми завжди спілкуємось українською, я думаю, що це важливо.