Громадське радіо
У студії Громадського радіо Владислав Волошин, речник Генштабу з питань АТО, військовий журналіст, полковник, учасник звільнення Слов’янська.
Дмитро Тузов: Давайте згадаємо, 5 липня 2014 року, де ви були в цей день?
Владислав Волошин: Я був у Слов’янську. Операція зі звільнення міста тривала кілька днів, все місто було блоковане, шляхи, магістралі, транспортні коридори, які з’єднували місто з рештою території – всі магістралі були перекриті і блоковані українськими блокпостами. Навколо самого міста теж були позиції українських військових, і за цей час, за кілька днів, наші бійці створили для російських бойовиків-сепаратистів, які знаходились у місті, саме таку блокаду. До них не поступало ні продовольство, ні боєприпаси, ні техніка, ні підкріплення. Уже на п’яте липня був запланований і здійснений штурм цього міста.
Василь Шандро: Якою була реакція місцевих мешканців, коли вони побачили українські підрозділи у місті?
Він плакав і казав: «Хлопці, візьміть хоч закурити, от що маю – візьміть, я вас так чекав!»
Владислав Волошин: Я почну з того, що кілька тижнів у місті не було води та електроенергії. Чимало мешканців зі Слов’янська виїхали куди могли: в села, які були поряд, хтось евакуювався на велику Україну, і саме місто, фактично, було безлюдним. Коли ми увійшли в місто, то та невелика кількість мешканців, які ще залишалися, вони виходили і намагалися якось вітати наших бійців. Мені запам’ятався, і зараз мене хвилює той випадок, що чоловік похилого віку їхав на велосипеді, і спецназівці показали йому рукою: «Зупинись! Не підходь сюди!», тому що тривали ще перестрілки в місті, якраз тут могли б виникнути небезпечні ситуації. Цей чоловік став на коліна і дістав з кишені зім’яту пачку цигарок. Він протягував все, що мав. Він плакав і казав: «Хлопці, візьміть хоч закурити, от що маю – візьміть, я вас так чекав!». Зараз, розповідаючи про це, здавлює спазм у горлі. Бабусі виходили, вони хрестили наших бійців вдорогу, вони підбігали, підіймали цих хлопців, йшли. Багато хто поховався – вони були по підвалах, у сховищах якихось. До того вже як ми підняли прапор над Слов’янськом, після того як почали збиратися підрозділи, які проводили зачистку міста на центральній площі, почали підходити люди. Вони спочатку так з острахом дивилися на нас, але в їх очах можна було читати радість. Коли під’їхали керівники Міністерства оборони – ці люди звертались до них і дякували. Вони ладні були не то що розцілувати – душу віддати за те, що ми дійсно звільнили їх від цієї сепаратиської напасті, яка прийшла, в їхнє чудове і гарне місто.
Дмитро Тузов: А от підняття прапору, це якась спеціальна команда була, чи це вже такий стихійний рух? Там був прапор, невизнаних цих утворень, чи вже нічого не було?
Владислав Волошин: Мені випала така нагода бути присутнім і самому підіймати прапор разом з бійцями Національної гвардії України, представниками батальйону Кульчицького, це були два розвідники: Іван Журавльов та Василь Ковальчук. Вони як розвідники були у місті до того, вони вели нашу штурмову групу – спецпризначенців ЗСУ. Коли ми підійшли до будівлі міської адміністрації на центральній площі, бійці спецназу розсипалися проводити зачистку цієї площі, а ми втрьох підійшли до будівлі. Звідти вийшли кілька міліціонерів, які охороняли цю будівлю і були за сепаратистів, тому вони нам озразу показали, що здаються, потім їх заарештували. Один з хлопців сказав: «А давайте піднімемо прапор, щоб усі вже бачили, що Слов’янськ наш». Проте, була дуже велика небезпека, що сама будівля була замінована, скрізь стояли розтяжки, міни, тому ми взяли як провідника одного з цих міліціонерів. Коли ми піднялись на дах, в місті ще тривали бої, десь в кварталах, і навіть потім, як ми почали залазити на сам дах, де флагшток цей, – почулось кілька пострілів, хтось вів по нас вогонь. У Василя Ковальчука була снайперська гвинтівка, він обдивився і визначив звідки ведеться вогонь, передав нашим спецназівцям внизу, щоб вони там теж ліквідували цю загрозу, а Іван Журавльов і я почали піднімати цей прапор. Спершу ми побачили, що там висів прапор так званої «ДНР», а під ним висів якийсь «казацкий» прапор. Самі бойовики зламали флагшток, що ні зняти цей прапор, ні почепити новий було, майже, неможливо. Тут ще вів вогонь якийсь невідомий снайпер з сусідньої будівлі. Іван Журавльов підняв прапор, я все це ще знімав, і є відео, де ви можете бачити як проходив цей штурм і підняття цього прапору. Така нагода випала, що це знімав я, я дуже пишаюсь тим, що мав нагоду це зробити.
Детальніше слухайте у доданому звековому файлі