Людина чи тіло: лікарі про відкриті реанімації

З нами на зв’язку Олександр Ткаченко, головний лікар Київської міської клінічної лікарні швидкої допомоги.

Тетяна Трощинська: Що думаєте з цього приводу ви? Наскільки, на вашу, думку потрібно відкрити двері у реанімаційні відділення?

Олександр Ткаченко: В медицині є такий принцип — не зашкодь. Тому потрібно його дотримуватися, щоб не зашкодити хворим у реанімації.

Ми опрацьовували багато матеріалів, спостерігали за закордонним та вітчизняним досвідом відкритих реанімацій. Є як позитивні, так і негативні моменти такої практики. Я зараз говорю про дорослих пацієнтів у реанімації, а не про дітей. Потрібно розуміти, що у цих відділеннях знаходяться не просто хворі, а вкрай важкі хворі, які часто нездатні спілкуватися.

В Америці, до прикладу, тільки у 20% є доступ до реанімаційних відділень, є різні протипоказання до цього. Також для того, щоб родичі могли заходити туди, реанімації мають бути спеціально облаштовані. На жаль, у нас жодне реанімаційне відділення не відповідає нормативам. І зараз у Європі та Америці тільки починають перебудовувати їх під ці стандарти.

В американські медичній літературі є статистика про те, що хворі у відкритих реанімаціях відносяться до VIP-пацієнтів і у 20% випадків їх результати лікування гірші, ніж у звичайних пацієнтів.

Тетяна Трощинська: Пацієнти, частина з яких була ініціатором цього наказу МОЗ про відкритість реанімації, говорять про те, що лікарям є що приховувати в реанімації. Що ви скажете їм?

Олександр Ткаченко: Нічого подібного. Такі судження більше базуються на емоціях, індивідуальному сприйнятті. Для того, щоб спростувати дані звинувачення, можна скористатися тим, що ведеться відеоспостереження і всі дії записано. Більше того, на спілкування з родичами пацієнта, які знаходяться в реанімації, часто потрібно витрачати більше часу, ніж на самого хворого. Звісно, ми надаємо інформацію про стан пацієнта, але під час лікування не варто відволікати медиків від самого процесу.

Павло Сікорський — лікар-анестезіолог Рівненської обласної дитячої лікарні — долучається до розмови.

Тетяна Трощинська: Пане Павле, ви все ж дотримуєтесь думки, що доступ родичів до реанімації має бути, так?

Павло Сікорський: Так, звичайно.

Роль сучасного лікаря в сучасній лікарні — бути поряд: допомагати, вчити, підтримувати, комунікувати, але ніяк не виконувати роль наглядача, який впускає когось чи ні. І таке розділення пацієнтів в реанімації нічим науково не обґрунтоване.

Коли я стажувався в США у дитячій лікарні, запитав, чим там аргументують те, що впускають до хворого батьків, родичів —  мені здивовано пояснили, що в дитини й так стрес, а коли вона потрапляє у чужу обстановку стан ще більше загострюється. Тому створюються умови, наближені до домашніх, які б сприяла одужанню дитини.

А у нас бачимо піклування про пацієнта як про тіло — думаємо про фізичний стан і не зважаємо на психологічний.

А у нас піклування про пацієнта як про тіло — думаємо про фізичний стан і не зважаємо на психологічний

Тетяна Трощинська: Серед аргументів ваших колег є те, що часто родичі є нав’язливими та відволікають медиків від роботи. Як з цим можна впоратись?

Павло Сікорський: Дійсно, така проблема є. Ми не звикли комунікувати та пояснювати. Тут має бути виховання обох сторін: ми маємо бути готові до того, що родичі заходитимуть до реанімації і матимуть питання, так само як і останні повинні розуміти, що не варто відволікати медиків частими питаннями, тим паче вказівками. Нам потрібно жити в нових умовах. І так не тільки в медицині.