За лаштунки цієї опери зазирнемо просто зараз з Антоном Литвиновим, актором та режисером постанови, та Тарасом Штондою, оперним співаком, народним артистом України
Анастасія Багаліка: Опера «Ведмідь» — масштабний проект?
Антон Литвинов: Це проект довгостроковий. Сама опера «Ведмідь» — легка, коротка опера, вона не масштабна, дуже компактна та побудована таким чином, щоб її можна було виконувати в будь-якому просторі, а не обов’язково в специфічно налаштованому залі.
Зроблено це з огляду на те, що в нас співвідношення поставлених опер до написаних — загрозливе: написаних — багато, поставлених — мало.
Анастасія Багаліка: Чому так відбувається?
Антон Литвинов: По-перше, постановка опери — це дуже дорога річ. По-друге, є ризики: композитор, якій приносить ноти в оперу, має знайти людину, яка візьме на себе відповідальність за постановку цієї опери та за її успіх в подальшому. Це складно.
Можна роботи маленькі і мобільні опери, які не потребують шалених грошей на постановку, та дають можливість композитору працювати з постановниками, і це дає суттєво покращує матеріал.
Лариса Денисенко: Що дає маленька опера для співака, зокрема робота в такомі іронічному компактному матеріалі, як опара «Ведмідь»?
Тарас Штонда: Маленька опера дає велику і славетну роль. Великий Федір Шаляпін співав маленьку оперу «Сальєрі» і деякі критики казали, що ця роль — більш видатне досягнення, ніж сам «Борис Годунов». Маленька опера — це не маленька роль. Наша опера написана для 3-х персонажів, і дві з них — величезні.
Лариса Денисенко: Як можна зберігати чеховську іронію, співаючи, розігруючи ролі двох людей?
Тарас Штонда: Перш за все про це подбала композитор Ірина Губаренко, яка написала справді талановиту музику. Вона спромоглась зануритися в стилістику Чехова, їй вдалося в музиці показати його гумор, і іронію. А нам залишилось просто додати свої голоси та творчі надбання.
Лариса Денисенко: Чи доводилось вам пояснювати головним героям опере те, як вони мають відчувати музику і як вони мають поводитися?
Антон Литвинов: Будь-який матеріал сприймається виконавцем збоку. Задача режисера — знайти разом з вокалістом специфічні для нього ключі, якими розкривається музика. Ми цим і займалися. Знайти ключ — і є моя робота.
Лариса Денисенко: Як зберегти водевільність? Потрібно відштовхуватись від того, як це викладено раніше чи створювати абсолютно нове звучання?
Антон Литвинов: Ми не зосереджувались на місці дій та епосі, але слідкувати за стилем. Тобто ми намагалися відділити епоху і стиль. Дизайнерка розробила доволі концептуальні костюмі, які відображали символи всіх жіночих іпостасей того часу: є жінка в траурі, в такому корсеті, який виведений назовні, є плаття жінки «высшего света» і є плаття емансипованої жінки-амазонки.
Стає зрозуміло, що це простір Чехова. І в яких би обставинах не розігрувалась ця історія — вона вічна.
Анастасія Багаліка: Де ви ставите оперу?
Антон Литвинов: У «Кінопанорамі» 12 травня о 20:00. Ще можна придбати квитки. Це найближчий показ. Далі ми не прив’язуємось до площадки, це кочова опера.
Лариса Денисенко: Але потрібна хороша акустика. Як почувається бас на різноманітних площадках?
Тарас Штонда: Я ніколи не звертав уваги на акустику. Співати доводилось у багатьох оперних театрах, які пристосовані для оперного співу. Але я співав і в столових і хто знає де ще.
Я пам’ятаю тільки кілька залів, де я вимагав якоїсь акустики, зокрема Палац Україна, адже це такий зал, де без мікрофона не поспіваєш.
Отже, якщо доводиться співати без акустики, то я просто намагаюсь краще сконцентрувати свій голос, чіткіше зосередитись на дикції, і ніколи не переймаюсь з цього приводу.