Марія Берлінська: Україна - єдина країна, де волонтери займаються аеророзвідкою

Лариса Денисенко: Яким став центр за ці два роки?

Марія Берлінська: Ми вийшли на такий сталий, стабільний процес. Ми абсолютно сформували методику навчання, матеріально-технічну базу, стратегію розвитку, а також спрацювався колектив. Ну і результати є: стопка подяк від бойових командирів, частин, наші випускники літають на фронті. Я направду вважаю, що найкращим результатом нашої роботи було б те, щоб вона була непотрібною в Україні. Тому що аеророзвідка – це не волонтерська історія. Це взагалі такий нонсенс у світі. Я не знаю прецедентів, де б аеророзвідкою займались і навчали волонтери. Але усі ми в цій історії три роки і розуміємо наші реалії. Виходимо із того, що є. Я насправді пишаюся колективом – і це один із результатів дворічної роботи.

Ірина Славінська: Чому аеророзвідка така дорога?

Марія Берлінська: В Україні аеророзвідка насправді – це безпілотники. Тому що велика авіація не задіяна. Вона була на початку військової кампанії, але зараз не застосовується.

Безпілотники є такі: типу літак і типу коптер. Насправді це історія не про дорогу аеророзвідку. Тому що це не військова аеророзвідка. І зараз ідеться про те, що досі не вибудувана система державної підтримки цієї галузі, немає системного підходу у процесі навчання, аналізу інформації, координації, підготовки льотних екіпажів і так далі. І я кажу, що найкращий для мене результатом було б якби держава прийшла як єдина структура, яка має цим займатися.

Лариса Денисенко: Бодай раз була конкретно озвучена пропозиція, чи то план, що державу це цікавить? Чому на третьому році збройного конфлікту це мало цікавить профільне міністерство?

Марія Берлінська: Це треба запитувати у профільного міністерства. Все доволі складно. Це питання я постійно чую як в Україні, так і закордоном. Особливо часто запитує діаспора, бо вони підтримують фінансово.

Чому так склалося? Бо на моє переконання у Міноборони та Штабі  дуже багато знаходиться непрофесіоналів. Людей, які звикли роками сидіти на зарплатах, отримувати державне задоволення, житло і якийсь соцпакет. Вони ніколи не вміли робити свою справу. Коли прийшла війна вони виявилися до цього не готовими. Там мають бути професійні управлінці. Звичайно там є і достойні люди. Не можна сказати, що у всьому міністерстві сидять дилетанти і покидьки. Там є окремі фахівці, які намагаються чесно робити свою роботу. Але загалом система не працює. Загалом вертикаль неефективна, як і у всьому. Ми це бачимо не тільки по аеророзвідці, а загалом по військових питаннях.

Лариса Денисенко: Скільки людині потрібно вчитися, щоб застосовувати ці знання вже на практиці?

Марія Берлінська: Ми випрацювали методику, за якою ставимо людину на крило дуже швидко. Буквально за місяць-півтора люди уже літають на безпілотних літаках. Це непроста історія. Адже управління безпілотним літаком має ті самі закони, що і реальним літаком.

Лариса Денисенко: А от базу якусь потрібно мати, спортивну підготовку?

Марія Берлінська: Як і в будь-якій справі тут дуже важлива мотивація. Якщо людина хоче, дуже вмотивована і розуміє для чого їй це потрібно, це робиться значно легше, аніж коли її просто направили наказом і людина відбуває. Звичайно, дуже бажано мати якусь технічну базу, якісь навики і розуміння процесів. Але якщо навіть їх немає, то ми живемо у епоху Google, усе можна прочитати і у нас є хороші інструктори, які пояснюють детально, повноцінно і на пальцях. Це можливо навіть з нуля.

Ірина Славінська: Наскільки українські безпілотники конкурентоспроможні із тим, що можна купити руками волонтерів закордоном?

Марія Берлінська: Вони конкурентоспроможні у тому плані, що йдеться передусім про літаки. Наприклад, я не купую літаки. Я знаю, що за ці кошти можу закупити 7-8 коптерів, ніж купити один комплекс із літаками. Якби була державна підтримка, то я думаю, що наш український виробник міг би далеко піти уперед. І можна було би говорити реально про військові безпілотники із захищеними каналами зв’язку і передачі даних.

Завжди відповідаючи на питання ефективності і неефективності цього процесу я повертаюся до суті проблеми: ми живемо у різних суспільствах із нашою владою. Є одне суспільство, якому це все болить і потрібне. А є інше суспільство, яке не те, що нічого не робить, а заважає.