Майдан був інструментом знаходження «своїх» людей, – Марія Старожицька

Лариса Денисенко: Чим для вас був Майдан в 2014 році і чим є зараз?

Марія Старожицька: Майдан для мене – це одне дуже важливе відчуття, про яке вже багато сказано, це відчуття, коли всі разом і один одному допомагають, всі прозорі і хочуть одного й того ж. Це відчуття щастя, ейфорії. У звичайному житті таке відчуття досягається зовсім іншими засобами, а тут його відчували всі. Це почуття хочеться зараз зафіксувати, тому що після того, як Майдан став кривавим і смертельним, воно щезло. А хлопці, які йшли на війну, теж знайшли якийсь прояв цього відчуття, коли вони були в окопах з побратимами, прикривали один одному спину, теж були всі разом. Добровольці шукали продовження цього відчуття на війні. Але повертаюсь, намагаються знайти його і у мирному житті, а його ніде немає.

Якщо за допомогою різної творчості вдалося б нагадати людям те відчуття. Нагадати, що таке відкриватися, робити добро, допомагати іншим. Ми б мали тоді ту країну, яку хотіли.

Ірина Славінська: Це потужне відчуття пасіонарності, але воно про емоції. Можливо, справа побудови країни потребує холодної голови? Як, на вашу думку, трансформуються ці емоції з Майдану в дієвість, логіку, готовність довго йти?

Марія Старожицька: Можливо вони й могли б трансформуватися але їм не дали часу. Ми від ейфорії перейшли до іншого вибуху емоцій, коли почалася війна. Ми швидко втратили те відчуття. Але його потрібно відновити, оскільки Майдан – це дійсно потужний інструмент знаходження «своїх», які потрібні скрізь і в усьому.

Ірина Славінська: Що ви пам’ятаєте про 18-20 лютого 2014 року?

Марія Старожицька: Мені подзвонив з барикад один зі знайомих хлопців з Михайлівської січі. Потім на ранок поїхали добиратися до Михайлівського. Транспорт не ходив. Приїхали і побачили потік людей, які несли все, що тільки можна: і їжу, і ліки.

Майдан став для мене перевіркою себе. До того я не позиціонувала себе як поета, людину, яка рефлексує віршами. Я не знала, що хлопці в одному з наметів на Майдані написали музику на мої вірші і вони стали піснями. Я записала, як вони співають і виклала на Youtube 17 лютого. Хочу зараз прочитати цей вірш:

—-

Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання

Хоче дізнатися достеменно,

 Чи убезпечить її кохання

Перерахованих поіменно.

 Це виглядає наче молитва –

Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання

Просто щоночі отам, де битва,

Ревно очікує до світання…

Чаю? Ні, дякую, краще іншим.

Маску від газу? Та в мене хустка…

Тихо шепоче, здається, вірші,

Доки вогонь випалює пустку.

Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання

Згадує кожного з барикади –

Діда-в-Якого-Смішні-Вітання,

Хлопця-Який-Складає-Балади.

Постріли, вибухи, скалок зливи,

Адреналін в бойовім азарті…

Може, тому, що вона на варті,

Всі і лишаються невразливі?

Дівчина-Та-Що-Ставить-Питання

Певної відповіді не має,

Тільки кохає, люто кохає

Кожного-кожного… як востаннє.

Лариса Денисенко: 22 лютого відбудеться вечір пам’яті загиблих на Євромайдані, який ви проводите.

Марія Старожицька: Для мене несподіваною була пропозиція Музею книги провести вечір пам’яті загиблих на Майдані і в АТО в середу, 22 лютого о 18.00. Директорка музею написала мені, що прочитала мою книгу і хоче, щоб це зробили також й інші. Для мене це важливо. Хочеться, щоб люди прийшли. Дуже хочеться знайти своїх слухачів і читачів.

Ірина Славінська: Хочеться згадати висловлювання однієї з наших гостей про те, як швидко Майдан перейшов у війну. Вона сказала, що нам тоді навіть не дали оплакати Небесну Сотню, як почалася анексія Криму.

Марія Старожицька: Ми зараз з донькою завершуємо фільм, який назвали «Війна химер». Це історія про те, як хлопець і дівчина, які зустрілися на Майдані, йдуть на війну. Вона проводжає його і війна його затягує. Але і її теж. Вона їде в щойно звільнені Краматорськ, Слов’янськ, Миколаївку, бачить людей, які все це пережили. Хлопець в цей час проходить Іловайськ, розстріл колони, смерть друзів. Вони зустрічаються. Це історія про чуттєве сприйняття кохання, смерті і війни.

Ірина Славінська: Чи не рано створювати мистецтво про події під час самих подій?

Марія Старожицька: Треба створювати. Але не давати оцінки. В реальному житті ми теж їздили на схід, щоб описувати, фільмувати війну. Так робили під час Другої світової письменники, режисери їм держава ставила завдання. Я розуміла, що це дуже важливо. І було відчуття, що всі вже там, а, насправді, дуже мало хто поїхав.

Після п’єси «Іловайськ» мене часто питали, коли ж з’явиться наш Ремарк. А я трохи роздратовано відповідала, що тоді, коли всі мої друзі з позивними «Режисер», «Актор», «Поет», «Артист» повернуться з війни і напишуть свої книжки, тоді й буде у нас мистецтво про війну.

—-

Це не Війна.

Не слово жіночого роду.

Це – Вій.

Завітав із підземного світу

І йому підіймають залізні повіки.

Мій Вій. Твій Вій.

Вій – він у кожного свій.

Ні, нізащо, ніколи, не хочу,

Не можна дивитися Вію у вічі.

Бо загинеш тут,

Як Хома Брут.

Позивний Брут.

Брут, із якого бату?!

Він Брут, і я – Брут.

І ти, Брут?!

Всі – тут.

Брути.

Брати.

Побратими.

Чуєш, брате, співає півень.

Вій щезає.

А зараз я прочитаю вірш, який написала в ніч з 30 на 31 серпня, коли наші хлопці виходили з Іловайська. І сталося диво. Вірш почали перепощувати в фейсбуці і мені потелефонувала одна давня знайома, з якою ми навіть не були у друзях в соцмережі. Вона запитала, хто у мене виходить. Я сказала, хто і пояснила, що з ним немає зв’язку. Але вона все одно сказала дати їй номер і що його підхоплять. Я дала. А вона передала його телефон одному місцевому з Красносільського, який саме був в Києві і знав там всі найпотаємніші місця. Він зміг додзвонитися їм ранку і підказав, куди йти, щоб вийти до своїх. І ця група була врятована.

—-

Цієї ночі сиджу на підвіконні,

Очі ріжуть вогники криваво-червоні,

Це на тобі кров розстріляних батальйонів –

Телевежа сирецька, башта моя Вавілонська.

Той, хто вийшов із пекла, тримає зброю в долонях,

Йде повз соняхи, їх навколо мільйони,

І між ними спокійно, а далі куди – невідомо,

Бо червоні озера під Червоносільським і чорне сонце.

Голови соняхів нині схилилися долі

Під вагою думок у чорній міцній шкаралупі.

Надто довго, фатально довго були слухняними сонцю,

Повертали тільки за ним, корилися долі.

Ти правий, вороги, з`ясувалося, всюди,

Ті, що просто всередині, розбивають на друзки груди,

Ті, що слухають, чи ніхто жалітись не буде,

Тримають радари на горизонті.

Я виводжу тебе із цього згубного місця

По доріжці світлій в річці від місяця,

По словах ясновидиці,

Пунктиру на карті,

Зіроньці з неба.

Ти не зможеш більше тут загубитися –

Не треба.