Мені було два роки, коли в 1937 розстріляли батька, — композитор Леонід Грабовський

Остання адреса – Україна. В студії композитор Леонід Грабовський, іноземний член Національної академії мистецтв України, лауреат мистецької премії ім. Б.М.Лятошинського, почесний професор Львівської національної музичної академії ім.М.В.Лисенка. Він розповість про свою родину, репресовану в 30-х роках і про встановлення меморіальних табличок в пам’ять родичам Грабовського по батьковій лінії.

Сьогодні, 14 лютого, в рамках проекту “Остання адреса – Україна” встановлять також меморіальну дошку діду Грабовського з материнської лінії – протоієрею Віталію Феодотовичу Кулінському.

Василь Шандро: Де відкрита меморіальна дошка, розкажіть про цей проект?

Леонід Грабовський: Вчорашнє вsдкриття аж трьох меморіальних дощечок, яке стосується трьох членів моєї родини з боку батьківського – це на Шота Руставеллі, 10. До Революції ця Вулиця звалася Мала Васильківська. Прізвище мого прадіда Дем’яна Грабівського і ця адреса знаходиться в довіднику «Весь Киев» за 1882 рік. З того року можна прослідкувати історію моєї родини. Після Дем’яна з’являться Михайло, мій дід. Родина моя походить з робітничого середовища, тому що дід був слюсарем на Південно-Західній залізниці. І своєю працею, очевидно, заробив на цей будинок, флігель, який був зруйнований в 1941 році, очевидно, німецькою авіабомбою. Після революції їх «уплотнили», залишили жити всіх чотирьох: мого батька Олександра, його брата Сергія, їх сестру Марію з чоловіком, в одній квартирі.  

З цієї адреси їх всіх арештували в червні 1937 року, слідство тривало до осені і 18 жовтня був виписаний вирок, 21 жовтня їх всіх розстріляли.  Оце встановлення трьох меморіальних дощок стосувалося мого батька скрипаля Олександра Грабовського, його старшого Брата Сергія Грабовського – окуліста. І їхньої сестри Марії – яка вчилася в гімназії з однією німкенею, знайомство з якою призвело до такого остаточного наслідку.

Василь Шандро: Їх звинуватили у співпраці?

Леонід Грабовський: Так, з фашистською Німеччиною.

Василь Шандро: Коли ви про це довідались?

Леонід Грабовський: Вперше я дізнався про те, що мій дядько був розстріляний, з книги Сергія Білоконя «Масовий терор, як засіб державного управління».

Тетяна Трощинська: В родині це не проговорювалося?

Леонід Грабовський: Річ в тім, що реабілітаційна довідка, яку я одержав в 1958 році, подавала дату смерті якогось листопада 1943 року – чи від нападу серця чи чогось іншого, вже не пам’ятаю. Тепер виявилося, що це була фальшивка.

Коли батька забирали, мені було 2,5 роки.

Василь Шандро: Те, що ви обрали своїм фахом музику, зрештою, увійшли до кола тих, кого ми зараз називаємо авангардистами, ви відчували якийсь тиск так само з гори? Вочевидь, що за дітьми і родичами розстріляних, звинувачених у співпраці з німцями, велося якесь стеження?

Леонід Грабовський: З цієї точки зору нібито так не відчував. Оскільки, по-перше, моя мама ніколи мені про ці факти не говорила, вона мені з дитинства казала, що розійшлася з татом і він невідомо де, і ми живемо в двох. Лише тільки коли мені виповнилося 18, вона про це сказала. Я вже був дорослий, студентом університету. Навіть переходив на третій курс. А після того дуже невдовзі почалися деякі процеси, які привели мене вже до студентських лав Київської консерваторії. Мною зайнялися наші провідні композитори Пилип Козицький, Левко Ревуцький і Борис Лятушинський. І насамперед завдяки протекції Ревуцького, який ходив до ВР, щоб мені дозволили паралельно навчатися в університеті, до якого я вступив раніше, я одночасно був і у Київській консерваторії, це дозволило мені завершити обидві освіти.

До музики штовхнула мене насамперед спадковість. Мій батько був скрипаль, членом квартету Імені Леонтовича. Працював в оркестрі оперного театру і потім – у радіокомітеті. А мати була співачка, вона скінчила освіту у видатної професорки Олени Муравйової, з її класу вийшло чимало народних артистів СРСР.

Повну версію розмови слухайте у звуковому файлі або у відеотрансляції.