Мирослав Попович: шлях філософа від логіки до праці «Бути людиною»

Про постать Мирослава Поповича будемо говорити разом з доктором філософських наук Тарасом Лютим, в якого Мирослав Попович був науковим консультантом під час підготовки наукових робіт.

Сергій Стуканов: Мирослав Попович не був кабінетним філософом, а брав дуже активну участь у суспільно-політичному житті. В останні роки життя посідав важливе місце в ініціативі «Першого грудня». Як ви його запам’ятали перед усім – як філософа чи як активно залучену у суспільну діяльність людину?

Тарас Лютий: Я хотів би почати зі своєї першої зустрічі з Мирославом Володимировичем. Це було ще у 90-х роках, коли я вступив до Києво-Могилянської академії. Мирослав Володимирович читав там кілька курсів, а я записався до нього на філософію науки. Так сталося, що я розгубився і забув, що потрібно ходити на цей курс, відповідно мені світив не залік. Тому мені довелося переслухувати цей курс та писати окрему роботу, і я побачив в який спосіб відбувається ставлення професора до студента. Кожен може отримати певний шанс лише за тією умовою, якщо ти зможеш проявити себе.  

Читайте також: «Не вимахував прапором, бо мав прапор у душі» – спогади про Мирослава Поповича.

Читайте також: «Попович створив координати нашого мислення» – згадує Костянтин Сігов.

Сергій Стуканов: Очевидно, вам вдалося, якщо він згодом погодився консультувати вашу наукову роботу?

Тарас Лютий: Так. Я хотів би сказати, що починаючи з радянських часів, дуже важко було займатися тим видом філософії, яка тобі подобалася, тому що все контролювалося ідеологічно. А в Інституті філософії були створені цікаві умови для того, щоб можна було займатися питаннями логіки та філософії науки.

Сергій Стуканов: Дуже цікаве в біографії Мирослава Володимировича те, що його перша наукова кандидатська дисертація була присвячена ірраціоналізму, як казали тоді – французькому буржуазному ірраціоналізму. Що тоді у 50-ті цікавило Мирослава Поповича, що він звернувся до ірраціоналізму?

Тарас Лютий: Перша його книга називалася «Похід проти розуму», і той ірраціоналізм розглядався як своєрідний похід проти розуму. Але що це була за ситуація? Тут потрібно зробити певні наголоси. Колись Сталіна запитали, що краще – раціоналізм чи ірраціоналізм, він відповів: «Оба хуже». Тобто марксистсько-ленінська філософія стояла над цими західними феноменами європейської думки.

І от Мирослав Володимирович жив в умовах певного «квазіраціоналізму» – це тодішня ситуація радянської ідеології, тобто ідеологічні запевнення того, що радянська ідеологія – це варіант справжнього раціоналізму.

Проте попри всю відданість позитивістській філософії, філософії науки, Мирослав Володимирович приходить у другій половині свого життя до питань культури, свободи і людини. Я сьогодні зробив допис на Фейсбуці, під яким мене запитали, яка, на мою думку, найцікавіша праця Мирослава Поповича. І я, не вагаючись відповів, що це праця «Бути людиною», яка вийшла в 2011-му році. Ця праця є своєрідним переосмисленням попередніх праць, починаючи з ранніх 70-х років, де Попович досліджує мову науки, семантику, історію логічних ідей, і приходить до культурологічних праць.

Сергій Стуканов: Що означало для Мирослава Поповича – бути людиною? Що він у своїй праці намагався показати стосовно людської природи?

Тарас Лютий: Проблема людини – це одна із наріжних і непростих проблем. В радянські часи було гасло: «Все во имя человека, все во благо человека». А громадяни, проходячи повз, говорили, що навіть знають ім’я цієї людини, задля якої все робиться. Тобто такий жарт. Чи слова Горького, які наводить Попович у свій книжці: «Человек – это звучит гордо». Тобто Попович абсолютно свідомий того, що, як правило, ця проблема найчастіше вирішувалася в такому літературному, поетичному ключі, виглядала на кшталт якихось загальних положень та гасел. А Попович намагається її вирішити, проблематизуючи її. Тобто є сутність людини, а є якісь її існування. І Попович приходить до висновку, що людська природа парадоксальна, і наводить приклад. Він говорить, що є відома середньовічна теза про те, чи може Бог створити такий камінь, який не може підняти сам. І Попович каже, що по суті ця проблема антропологічна, бо її можна переформулювати так: «Чи може людина чи володар створити такий досконалий державний апарат, якому сам буде змушений підпорядковуватися?». Тобто це така своєрідна безвихідь, людина демонструє цю парадоксальність, і  все життя побудоване на цій парадоксальності. І людина все життя борсається між двох цих аспектів – сутнісного і екзестенційного. І Попович змушений сказати, що, можливо, ми приходимо до тієї ситуації, коли філософ мусить стати етнологом чи істориком. Він мусить порівнювати певні часи та періоди, тому що людина по-різному виходила із такої глухокутної ситуації. Куди схилитися – до абсолютизму, сутнісного підходу, чи до випадкових якихось аспектів.

Євген Павлюковський: Чи є в Україні школа, заснована Мирославом Поповичем, чи йде як похідна?

Тарас Лютий: Це дуже болюче питання. За ці два дні я натрапив на різні дописи у Фейсбуці – від песимістичних, про те, що наша філософія осиротіла, до закидів, що в нас ніколи не було таких філософів, які були репрезентовані на світовому рівні. Це, м’яко кажучи, не зовсім так, тому що ще в рані часи Мирослав Володимирович був запрошений у міжнародну організацію з філософії науки, і навіть був причетний до проведення кількох філософських конгресів. А це вже своєрідне визнання.

І по-друге, десь приблизно у 80-ті роки з’являється такий концепт – Київська філософська школа. Але не можна сказати, що є ця школа усталеною, як наприклад, Франкфуртська філософська школа, можливо, тому що не було якогось імені, за яким можна було закріпити цю назву, однак, на мою думку, саме Мирослав Попович є репрезентантом цієї традиції.  

Зараз взагалі дуже скрутні часи, і багато в чому інститутська наукова діяльність трималася завдяки Мирославу Володимировичу. Попри те, що постійно обрізаєтеся фінансування та з’являються питання – навіщо нам взагалі філософія, якщо в нас гострі питання виживання, у філософію зараз йдуть віддані молоді люди, які для себе вирішують ці питання. Цих людей не має бути багато, але вони є і вони будуть працювати.

Євген Павлюковський: Скажіть пару слів про Мирослава Поповича, як про людину, адже ви з ним контактували не лише на науковому ґрунті.

Тарас Лютий: Ми жили з Мирославом Поповичем в одному будинку та одному під’їзді тільки на різних поверхах, тому ми зустрічалися поза межами наукової діяльності. Це була людина неймовірно жвава і енергійна. В нас під будинком є стадіон, і Мирослав Володимирович починав ранок з фізичних вправ, він виводив свого песика на прогулянку. Мені він запам’ятався своїми вранішніми розмовами, коли ми перетиналися.