«На Майдані людей єднала рішучість в очах», — активіст Іван Філіпович

Іван Філіпович: Той день для мене був особливий. На Майдані я взяв на себе таке зобов’язання — щодня о 4 ранку я приїжджав прибирати, а ввечері їхав додому. Того дня я зустрів друзів, заговорився із ними, було вже пізно, і мені лінь було їхати додому. І тут мені дзвонить друг — Майдан розганяють. Я не повірив. Але потім під’їхав до барикад.

На початку, коли я побачив «Беркут», було страшно, а потім було три етапи заспокоєння. Я почув дзвони Михайлівського, і не повірив, що це не запис. Моє дитинство пройшло у карпатському селі, де дзвін був способом комунікації між людьми. І цей дзвін Михайлівського мене заспокоїв, бо я відчув, що є комунікація між Майданом і Києвом. Потім я побачив, що по Хрещатику до Майдану біжать люди. Це був другий етап заспокоєння. Далі я побачив двох статних жіночок. Вони запитали: «Що там?» — «Беркут» — «Не розігнали?» — «Ні» — і вони побігли туди. І це було третє ствердження: не розженуть.

На Майдані людей єднала рішучість, яку вони бачили один в одного в очах. Я ні про що не шкодую. Я пережив в Україні чотири Майдани. Мене завжди вело туди моє сумління.

Руслана Лижичко: Мені було дуже прикро, що у парламенті їм не соромно було у цей день влаштувати такий цирк. Ця подія два роки тому дуже змінила мене. Я би вже багато разів, як після Помаранчевої революції, опустила б руки, але та ніч мене загартувала. Ми не повинні ні на секунду припускати, що та ніч була марна.

о. Іван Сидор: Я вважаю, що герої на Сході України і Небесна Сотня є основоположниками демократії цієї держави, а моя участь і участь студентів не така масштабна. Люди, які телефонували у ту ніч, просили бити у дзвони. Мабуть, це прокинулось на рівні генетичної пам’яті — спогад про те, як це було раніше. І бачимо, що дзвони можуть скликати людей навіть у ХХІ столітті.