Громадське радіо
Сергій Стуканов: Кант ставив три головні питання філософії: що я можу знати, як я маю чинити, на що я можу сподіватися. Підручник із практичної філософії є певною мірою відповіддю на друге питання Канта?
Вахтанг Кебуладзе: Так, тому що розрізнення теоретичної і практичної філософії доволі давнє, але остаточного карбування воно дістає у європейській традиції ― філософії Канта. Це поділ критик ― критики чистого розуму і критики практичного розуму.
Теоретична філософія конституюється навколо метафори споглядання, а практична ― навколо метафори дії. Практична філософія поділяється на філософію моралі, політичну, історичну, правову філософію тощо.
Не можна сказати, що підручник охоплює усі теми практичні філософії, але важливі аспекти охоплює.
Сергій Стуканов: В Україні часто піднімається питання, чи варто завантажувати студентів таким предметом як філософія.
У цьому підручнику є такі розділи як філософія права і філософія господарства. Наскільки важлива ця дисципліна для студентів нефілософських профілів?
Вахтанг Кебуладзе: Питання, чи потрібна філософія в сучасних університетах, має ширший контекст. Є побоювання, що філософія зникне з університету.
Я завжди кажу, що потрібно дбати не про те, щоб філософія була в університетах, а про те, щоб університети були в Україні. Справжній університет неможливий без філософії. Справжні науковці ― байдуже, економісти, юристи, фізики чи географи ― це дуже добре розуміють.
У нас проблема у тому, що у нас немає справжніх університетів. Є спадок від СРСР із імітацією університетського життя, у яких імітується і філософія.
У справжньому університеті буде філософія, тому що так народжувалися європейські університети.
Сергій Стуканов: Що таке філософія? Це наука чи рід занять?
Вахтанг Кебуладзе: Мені дедалі більше ідеться не лише про філософію, а про гуманітарні науки в цілому. У сучасному світі найцікавіші дослідження відбуваються на перетині різних дисциплін, тому я уникаю визначення себе як філософа і кажу, що я займаюся гуманітарними науками.
Тут ширше питання ― чи можна називати гуманітарні науки науками?
Цікаво, що Ріккерт розрізняв науки про природу і науки про культуру. Вкінці ХІХ ст. у німецькій мові не було усталеного поняття, яке позначало б цю сферу.
В англійській мові є science ― науки і humanities, яке дуже схоже на arts ― мистецтво. Зрештою, філософія ― це почасти й мистецтво. Філософи ― це і письменники, бо ми пишемо тексти.
Це моя позиція, я феноменолог і герменевт. Зі мною не погодиться представник scientific philosophy, яка зараз дуже модна у США. Зараз є потужний тренд, який наближає філософію до науки і намагається розчинити її в науці.
Це не означає, що філософія втрачає свій предмет. Саме відчуття того, що філософія має специфічний предмет, відрізняє її від науки у вузькому розумінні.
Для визначення предмету ми можемо відштовхуватися від того, що не є предметом філософії. Природа, як ми її розуміємо у природознавстві, не є предметом філософії. Предметом філософії є питання про те, звідкіля береться ця природа.
На рівні науки ХІХ ст. здавалося, що є природа і ми її досліджуємо. А для філософії зрозумілим є, що природа ― це модель, те, з чим мають справу фізики чи астрономи ― це математичні моделі, а не світ як такий. І це вже філософські теми.
Сергій Стуканов: Як бути філософом у сучасному світі?
Вахтанг Кебуладзе: Коли я сформулював цю тезу, мене трохи пересмикнуло, тому що це нагадує марксизм, який я не люблю: у сучасному світі гуманітаристика стає політикою, але не в марксистському сенсі боротьби за владу, а в моральному сенсі ― політика як спільна справа.
Інтелектуал, який пише книжки, читає лекції, по суті, виходить через це в публічний простір. І таким чином його діяльність стає політичною у широкому сенсі слова.
Ми опиняємося у складній ситуації: є небезпечна ідея, яку висловив Поппер, що філософи (науковці, гуманітарії) мають керувати суспільством. Поппер говорить про філософію оракулів, для нього головними оракулами є Платон, Гегель і Маркс. Це філософи, які, на думку Поппера, намагалися створити концепції, що мали змінити світ. І ми знаємо, до чого це призвело у випадку марксизму. Як на мене, функція філософів і будь-яких інших інтелектуалів ― насамперед критична.
Ми такі собі інтелектуальні панки, які смердять, щоб не дати суспільству застигнути в самозакоханості.
У ситуації, в якій ми опинилися зараз ― коли є зовнішня агресія ― ми під загрозою: де межа щирого критичного ставлення і перетворення на посіпаку-ворога. Де критика є конструктивною, такою, що штовхає суспільство вперед, а де вона є руйнівною, такою, що унеможливлює існування держави?
Андрій Куликов: Наскільки суспільство згодне з такою функцією філософів?
Вахтанг Кебуладзе: Важко сказати, тому що осмислення філософів у публічному просторі лише починається. Ми помітили, що такий запит у суспільстві є, лише 3-4 роки тому. Коли такий запит є, це ознака негараздів.
Сергій Стуканов: За якими індикаторами ви помітили, що є запит?
Вахтанг Кебуладзе: Зараз нас запрошують на радіо і телебачення, що раніше траплялося рідко. Крім того виникає багато майданчиків у позаакадемічному середовищі, де люди навіть за гроші хочуть приходити і слухати лекції з філософії, історії, історії літератури, соціології тощо.
Я член редколегії часопису «Філософська думка», і ми провели круглий стіл на тему філософії у публічному просторі. Ми запросили організаторів таких майданчиків, обговорили, які запити є у суспільстві, чого воно очікує від філософії.