«Ні тоді, ні зараз ми не шкодували, що вийшли на Майдан», — майданівці

Безпосередні учасники подій на Майдані у лютому 2014 року діляться спогадами

Ведучi

Василь Шандро,

Тетяна Трощинська

Гостi

Сергій Литвиненко,

Валерій Шевчук

«Ні тоді, ні зараз ми не шкодували, що вийшли на Майдан», — майданівці
https://static.hromadske.radio/2016/05/hr_ur1_2016-02-20_shevchuk-lytvynenko.mp3
https://static.hromadske.radio/2016/05/hr_ur1_2016-02-20_shevchuk-lytvynenko.mp3
«Ні тоді, ні зараз ми не шкодували, що вийшли на Майдан», — майданівці
0:00
/
0:00

«Мотивація була проста: втомила несправедливість і хотілось кращого майбутнього для дітей», — кажуть  Сергій Литвиненко та Валерій Шевчук, які були поранені 18-19 лютого 2014 року.

Тетяна Трощинська: Що ви думаєте про нинішні події?

Сергій Литвиненко: Майдан ще не закінчився, він продовжується. Однак він має бути мирним — шляхом віче, де кожен висловить думку і вона має бути почутою. До Президента зараз є глибока довіра і він має її виправдати. Цей Майдан не треба розганяти, його треба вислухати.

Валерій Шевчук: Люди вышли на Майдан в 2013-2014 году против элементарного: уровень жизни упал, коррупция росла, люди хотели, чтобы законы работали для всех. Несправедливость подтолкнула людей на протест.  Я бы хотел, чтобы сегодняшняя власть на всех уровнях не забыла об этом и чтобы она прислушивалась к обыкновенным людям.

Тетяна Трощинська: Розкажіть, будь ласка, свої історії. Що сталося 18-20 лютого.

Сергій Литвиненко: 20 лютого я вже лежав після поранення в нейрохірургії — казали, що я міг не вижити.

Василь Шандро: Де ви отримали поранення?

Сергій Литвиненко: На Інститутській, навпроти Жовтневого палацу.

На перехресті Шовковичної та Інститутської було протистояння, а коли я вже прийшов — був бій: Беркут намагався штурмувати. Найстрашніший момент був для мене сам тут: я на власні очі бачив, як людей били, вони падали, а їх приходили і добивали.

Нас витіснили у «завал» — глухий кут, де закидували камінням.

Василь Шандро: Валерію, якою була ваша історія?

Валерій Шевчук: Когда была мирная хода к Верховной Раде и я получил информацию из СМИ, что мирных людей избивают, — выехал поддержать протест. Был там, пока не получил ранение на перекрестке Институтской и Крещатика.

Тетяна Трощинська: Що допомагало вистояти тоді?

Валерій Шевчук: Самая главная мотивация для меня и, думаю, для многих, — желание справедливости, хотелось изменений.

Сергій Литвиненко: Для мене мотивацією було краще майбутнє для нашої молоді, дітей. Ні тоді, ні зараз ми не шкодували, що вийшли на Майдан.

Валерій Шевчук: Считаю, что есть один положительный момент после событий: наша нация начала консолидироваться, мы перестали стесняться того, что мы украинцы, что говорим на украинском языке, любим Украину. Это первые паростки, которые дал Майдан.