ООН і Франція просто заплющили очі на мільйонний геноцид в Руанді у 1994-му році, - дослідник Африки

Вчора в світі відзначали Міжнародний день пам’яті про геноцид у Руанді. У 1994-му році у Руанді в результаті військового перевороту до влади прийшов тимчасовий уряд, після чого в країні почалися етнічні чистки, в результаті яких за різними даними за 100 днів загинуло до одного мільйона громадян.

Більше про це розповість співзасновник Центру дослідження Африки Олександр Мішин.

Євген Павлюковський: Військовий переворот для Африки – справа не нова, і вони там з певною періодичністю відбуваються. Чому саме цей переворот призвів до таких масових жертв цього конфлікту?

Олександр Мішин: Цей військовий переворот стався після того, як був збитий літак, на якому знаходилися одночасно два президенти – президент Руанди та президент сусідньої країни Бурунді. Вони як раз в той час вели переговори на території Танзанії.

Сам військовий переворот – це лише один з етапів громадянської війни, яка тривала в Руанді від 90-го року. В епіцентрі цього конфлікту була боротьба за вищу владу в країні між правлячими елітами (хуту) і тутсі, які були згуртовані в руандійський патріотичний фронт, який в той час базувався в Уганді. Тобто до геноциду в країні тривала громадянська війна і відбувалися військові дії.

Проте у 1993-му році було досягнуто перемир’я, в Танзанії відбулися мирні переговори і було досягнуто домовленостей про створення тимчасового уряду, який включав би у свій склад і представників хуту, і представників тутсі. В підсумку все завершилося тим, що той уряд, який був сформований, довгий час не міг приступити до виконання обов’язків, до на нього чинилися зовнішні впливи. Зокрема, ми знаємо, що Руанда була спочатку німецькою колонією, потім бельгійською, але після того, як країна здобула незалежність, вона перебувала в зоні впливу Франції. А Франція підтримувала політичний уряд хуту в цій країні.

Варто сказати, що певний час тутсі і хуту існували як одна нація, і тільки за часів бельгійців у 1933-му році були введені обов’язкові ідентифікаційні картки, і в цих картках були прописані національності. Довгий час бельгійці спиралися на тутсі, адже тутсі є меншино у кількісному сенсі, і це тільки 15% населення Руанди, а хуту складали до 85% населення. Цей розподіл був необхідний для того, щоб показати, що в Руанді суспільство є ієрархізованим, є привілейована група, яка має ширший доступ до прав і правління державою, і є група, яка є пригніченою. Це було зроблено тому, що історично на території Руанди існували давні князівства саме хуту, і щоб знищити цю пам’ять про державотворення, яке було у етнічній пам’яті хуту, бельгійці вдалися  до такого кроку, щоб ствердити групу, яка на цій території не є автохтонною.

Один з найстрашніших моментів цього те, що це відбувалося тоді, коли ООН і Франція просто на це заплющили очі

Євген Павлюковський: Дійсно, саме за часів колоніального уряду Бельгії заклалося це протистоянні між хуту і тутсі, а далі сам конфлікт продовжувався за підтримки уряду Франції. Зокрема, дуже серйозна ідеологічна пропаганда ідеї сили хуту велася в ЗМІ добрий десяток років. Як це було можливо, і як на той момент вже досить демократична країна Франція все це дозволяла, і чому не було реакції міжнародної спільноти на ті порушення прав людини, які відбувалися?

Лариса Денисенко: Письменних людей там було дуже мало і основним інструментом пропаганди там було радіо.

Олександр Мішин: Насправді, Франція проводила дуже жорстку неоколоніальну політику. Після того, як вона формально пішла із своїх колишніх колоній, вона зберігала комплекс зв’язків для контролю над новими незалежними країнами. І Руанда – це теж країна, яка була франкомовна, і французи вважали цю країну сферою свого впливу.  

Чому була дозволена пропаганда? Дійсно, більшість населення Руанди було не дуже писемним, і головним каналом пропаганди було радіо. Були дві радіостанції в Руанді, але заклики до геноциду і ворожнечі до тутсі проводилося радіостанцією «Тисяча пагорбів».

Ще треба сказати, що коли Руанда була незалежною, то був період громадянських конфліктів, і дуже багато тутсі залишили межі Руанди і жили за кордоном. Виходить, що вони теж хотіли повернутися до країни, тобто руандійський патріотичний фронт виник за межами Руанди, і його мета була повернутися до країни, скинути режим хуту і встановити владу тутсі. Тобто еліти хуту, після того, як загинув їх лідер, були дуже занепокоєні тим фактом, що тутсі почнуть активне вторгнення і захоплять владу, тому вони почали діяти. В них була така логіка, що ворога всередині країни потрібно знищити, отже, під впливом ризику приходу до влади тутсі, вони почали в середині країни на превентивному рівні робити геноцид.

Один з найстрашніших моментів цього те, що це відбувалося тоді, коли ООН і Франція просто на це заплющили очі. Дійсно три місяці кожного дня знищувалося до 10 тисяч людей.

На території Руанди в той час навіть була миротворча місія ООН, вона була введена ще у 1993-му році, але її мандат начеб то не передбачав її залученості до внутрішніх проблем в країні

Євген Павлюковський: І зараз в періоди конфліктів у міжнародній спільноті все залишається на рівні глибокого занепокоєння, але самі конфлікти продовжуються. Геноцид у Руанді 1994-го року – це один з таких випадків?

Олександр Мішин: На території Руанди в той час навіть була миротворча місія ООН, вона була введена ще у 1993-му році, але її мандат начеб то не передбачав її залученості до внутрішніх проблем в країні. Франція відправила 2,5 тисячі солдатів до країни з однією єдиною місією – евакуювати французів з Руанди. Так само вчинили бельгійці, і нічого не робили для захисту тутсі.

Був один відомий епізод в перший день геноциду, коли жінку прем’єр-міністра Руанди, яка походила з тутсі, охороняли бельгійські військові, і вони по суті її здали. До неї були допущені представники гвардії хуту, вона була заарештована і жорстоко вбита. Але після цього оці нацгвардійці вбили і бельгійських охоронців. Вбили дуже суворо, тобто проти бельгійців були скоєні звірства.

Чому міжнародна спільнота тоді так мляво на це реагувала? Це було пов’язано певним чином із синдромом Сомалі. Як ми знаємо, у 1991-му році у Сомалі теж була операція американського спецназу «Дельта», і тоді загинуло дуже багато американських військових з цього підрозділу. Після цього американці пішли з території Сомалі. В той час геноцид в Руанді відбувався в тих умовах, коли було дуже невигідно лізти в чужу країну і свій військовий контингент наражати на небезпеку. Тоді прийшов уряд Біла Клінтона, він діяв тільки перший рік, дужа свіжа була пам’ять про ті події в Сомалі, і вони дуже обережно ставилися до подій в державах Африки, тому що дійсно існували величезні ризики повторення цих трагедій. Тому вони не хотіли людських втрат, адже це була втрата для їх рейтингу.

Франція відправила 2,5 тисячі солдатів до країни з однією єдиною місією – евакуювати французів з Руанди. Так само вчинили бельгійці, і нічого не робили для захисту тутсі

Лариса Денисенко: Ви сказали, що і зараз режим в Руанді тяжіє до авторитаризму, але практики примирення вважаються вдалими. Якими були ці практики, і чи дійсно вони були успішними?

Олександр Мішин: Питання примирення в Руанді одночасно йшло на міжнародному рівні, це був міжнародний трибунал з Руанди, але він вирішував питання тільки найвищих злочинців. Тобто це представники уряду, спецслужб, армії. І там вони розглянули справу до 50 осіб. Але в геноциді брали участь близько одного мільйону представників хуту, це величезна кількість людей. Як вирішити долю цих людей, як примиритися в країні? Тому уряд Руанди вжив кілька інструментів і пішов на тактику неформального врегулювання конфліктів, тобто поєднання державного підходу і підходу на рівні громад та місцевих традицій Руанди. Перший такий інструмент – це були громадські суди, це суди в громадах, де обиралися 9 представників, що мали найбільший авторитет в кожній громаді. І вони могли про трьох видах злочинів виносити рішення. Це було зроблено для того, щоб розвантажити судову систему в Руанді. Це вбивства, масові вбивства та наводки на тутсі. І це було покарання винних.

Крім цього, ще були інструменти примирення. Це були табори, коли людей, які брали участь у військових діях, але не чинили тяжкі злочини, перевиховували. Їх селили в таких громадах, вони кілька місяців там жили і проходили кількамісячні курси  перевиховання в цих таборах.

Потім були так звані волонтери з примирення, їх було десь 800 людей, це люди, які теж мали високий авторитет, і вони використовувалися як медіатори і посередники. Вони приїжджали до громад і розповідали місцевим людям, як можна проводити процес примирення.

Великої ненависті між хуту і тутсі не було, величезну роль зіграли ЗМІ в розкручуванні цього конфлікту

Лариса Денисенко: Як в такому поляризованому суспільстві віднайти аж 800 людей, що мають авторитет, який приймаються людьми, що ненавиділи один одного до смертовбивства?

Олександр Мішин: Великої ненависті між хуту і тутсі не було, величезну роль зіграли ЗМІ в розкручуванні цього конфлікту. Не треба забувати, що багато людей повернулося з міграції, тобто вони не були причетні до конфлікту і сприймалися більш-менш нейтрально.

Зараз в країні не можна казати вголос що ти тутсі чи хуту, ця практика нівельована, головне що ти руандієць. Не прийнято вже їх ділити на групи.

Повну версію розмови можн прослухати у доданому звуковому файлі.