Громадське Радіо
Тетяна Трощинська: Як би ви назвали реакцію суспільства на електронні декларації з точки зору психолога і психоаналітика?
Лариса Волошина: Це моральний шок для суспільства. Ми бачимо, що суспільство обурене, не може заспокоїтись. Воно щоразу знаходить підтвердження для свого обурення, – це дуже цікаве явище. Таке враження, що суспільство наче навмисно намагається перебувати у цій ситуації, і доводити само собі ще раз, що влада – це крадії, що для людей в країні немає жодних шансів. Тобто, ми чуємо як частину суспільної масової культури, що для того, щоб бути багатою людиною в нашій країні, то треба бути злодієм. Якщо немає грошей, то я чесна людина. Це такий певний паттерн, який зараз демонструє суспільство.
Тетяна Трощинська: Це така дитяча позиція нашого суспільства? Вона ще не переросла у позицію дорослого?
Лариса Волошина: Є така гра у Еріка Берна «Попался, сукин сын!». І це насправді так і є. Люди із таким задоволенням накладають анафему на всіх українських чиновників гуртом, що це дивно. Ми всі знаємо як виглядає насправді середньостатистичний український високопосадовець. Для того, щоб балотуватися, потрібно було бути багатою людиною. Ми всі це знаємо. Насправді є багато людей, які голосують за депутата тільки тому, що щось збудував десь, відремонтував, побудував якусь церкву. Тобто, люди це роблять свідомо. Багато людей голосують свідомо за тих, хто підкуповує їх невеличкими сумами або подарунками. І тут ми бачимо таке дивне обурення, наче вперше всі зрозуміли «Боже, це багаті люди».
Мені здається загрозливим, коли люди обурюються стосовно багатства, а не стосовно тих способів, якими воно було набуте. Це така улюблена травма, що «наша влада – це крадії».
Мені здається загрозливим, коли люди обурюються стосовно багатства, а не стосовно тих способів, якими воно було набуте
Василь Шандро: Нульова декларація – це може бути наступною травмою для українського суспільства.
Лариса Волошина: Це дійсно може бути травмою. І одна із причин, як спричиняє такий галас, це таке намагання сказати, що ми чесніші, ніж вони, бідніші, ніж вони. Якщо людина краде копійку, або мільйон, то явище називається крадіжка. Неможливо бути трохи чеснішим, або більш нечесним через ті суми, які набуті нечесним шляхом.
Тетяна Трощинська: Оцей стан «От добре, що попався!», він є нормальним на тому етапі, коли це все лише вивернули.
Лариса Волошина: Це пасивна агресія, яка є виправданням для якихось власних вад. Якщо ми будемо переходити на психологію людини, то ревнивці дуже сильні зазвичай є тими, хто сам часто зраджує свою половинку, або хоче це зробити, але не може. От ми бачимо суспільство яке хоче, але не може. Тобто влада, владні крісла – їх не так багато.
Але якщо ми говоримо про те, що якщо ми, як громадяни говоримо, що ми вважаємо ганебним, те що сталося, коли чиновники набувають свої статки нечесним шляхом, в той момент, коли країна просто задихається без грошей і без податків, то ми маємо сказати в першу чергу це про себе, що ми не толеруємо таке явище.
Тетяна Трощинська: Як нам вийти за межі відчуття «О, Боже, яка біда, що не я на цьому місці», щоб ця реакція була здоровою?
Лариса Волошина: Обурення – це уже є реакція. Вона є здоровою, тому що вона є. Питання у тому, що ми повинні зробити висновки.
Тетяна Трощинська: Наприклад, не голосувати за того, хто себе уже якось проявив?
Лариса Волошина: Насправді, коли людина голосує, вона голосує за певні принципи. На сьогоднішній момент для суспільства все дуже просто. Ми собі обираємо не приклад для наслідування, ми собі обираємо навіть не владу, якій ми довіряємо. Ми дуже багато років обираємо собі ворогів. Тобто тих, на кого ми, як суспільство, можемо тиснути.