Підлітки пишуть про війну та соціальну несправедливість

27 червня відбулася прем’єра проекту «Class Act: Схід — Захід», в рамках якого діти вперше спробували себе у ролі драматургів. Про досвід та особливості роботи з талановитими дітьми розказали драматург Наталя Ворожбит та актор Роман Ясиновський.

Ірина Соломко: Як виникла ідея проекту?

Наталя Ворожбит: Ідея не зовсім моя. Формат «Class Act» придумали в Британії років 25 тому. Коли я була в Росії, то якраз працювала над подібним проектом, і дуже хотіла принести його в Україну, бо він мені завжди дуже подобався. В цьому році мені нарешті вдалося зібрати все докупи і все здійснити.

Ірина Соломко: Зрозуміло, що назва «Схід — Захід» не випадкова. Дійсно, були діти і зі сходу, і з заходу? Чи вдалося їх об’єднати?

Наталя Ворожбит: На мою думку, саме в цьому році було доречно провести «Class Act». Ми спочатку поїхали в місто Попасна Луганської області і відібрали там 10 дітей, потім поїхали в Нововолинськ Волинської області і відібрали теж 10 дітей. Ми запросили їх до Києва 17 червня, і протягом 10 днів всією командою працювали над проектом. Діти писали п’єси, а дорослі професійні режисери та актори поставили за 5 днів величезну виставу.

Ольга Веснянка: Романе, якою була ваша роль у проекті?

Роман Ясиновский: В рамках проекту я був актором і виконував ролі, написані дітьми. Загалом у мене було 6 ролей.

Ірина Соломко: Що цікавить дітей, про що вони пишуть? Наскільки це відрізняється від того, що пишуть дорослі?

Наталя Ворожбит: 20 дітей написали 11 п’єс: хтось один писав,  хтось в співавторстві. Ми намагалися ставити в пару дітей з різних містечок. От Роман, наприклад, зіграв барда, військового, бездомного, батька. Тобто, це абсолютно різні персонажі. Була представлена різна тематика, але 4 чи 5 п’єс все ж таки торкалися теми війни, хоча ніхто їх, звісно, до цього не примушував.

Ірина Соломко: Це була ініціатива дітей зі сходу?

Наталя Ворожбит: Ні, точно так само на цю тему хотіли писати діти із заходу. Навіть спочатку, коли я запитала: «Вас це, мабуть, не турбує?» Вони відповіли: «Як це? Наші батьки там воюють!»

Ірина Соломко: Пані Наталю, а як ви їх відбирали?

Наталя Ворожбит: Ми приїхали разом з командою режисерів, драматургів в Попасну і знайшли в ній найбільш постраждалу від обстрілів школу. Тиждень ми працювали зі старшими класами, грали з ними в театральні ігри, влаштовували майстер-класи. А потім попросили їх написати твори. Але ми їх одразу готували до того, що це не мають бути шкільні твори, як вони зазвичай пишуть. Нам потрібні були цікаві історії. Наприклад, була тема «Пригода, про яку я не розкажу батькам». Діти нам дуже довірилися і написали багато класних текстів. І так само було в Нововолинську. З них ми вибрали по десять людей.

Ольга Веснянка: Романе, кого з цих ролей вам було цікавіше грати, і які п’єси найбільше вас вразили?

Роман Ясиновский: Насамперед, мене зацікавила щирість. Діти — такий глядач, який відразу все відчуває, їх не обманеш.

Цікаво, що тексти з точки зору драматургії є дуже простими, але з точки зору змісту — дуже глибокі. Дітей дуже хвилюють проблеми, які є зараз у нашій країні — війна, соціальна нерівність тощо.

У мене, наприклад, була маленька роль батька-алкоголіка. Вони настільки добре її прописали, що коли я грав, зал вибухав сміхом на кожну репліку.

Наталя Ворожбит: Від дітей нічого не приховаєш. Майже в кожній п’єсі були дуже гострі стосунки дітей і батьків.

Ірина Соломко: Це дуже важлива тема, тому що їх вистави — це відображення того, що вони бачать, з чим вони ростуть і що ми матимемо в суспільстві у перспективі.

Наталя Ворожбит: Так, сюжети дуже різні. Наприклад, в одній із п’єс батько забороняє синові читати книгу. Тобто, п’єса про те, що у дитини весь час порушується її особистий простір. Його засуджують друзі, дівчинка і т.д., а він весь час хоче читати книгу.

Ольга Веснянка: А розкажіть, що батько каже? Як відбувається діалог?

Роман Ясиновский:

• Привет, сынок. Че делаешь?
• Ниче. «Нарнию» читаю.
• Опять фэнтези читаешь? Лучше он пойди, мусор выброси!
• …
• Быстро! А то леща получишь!

Наталя Ворожбит: Була ще смішна комедія про хлопчика-вегетаріанця, який з п’яти років не їв м’яса, а мати його весь час докоряла, що вона ж весь час старається, готує. А вона мріяла поїхати в Ермітаж. І хлопчику хтось запропонував з’їсти шматок м’яса за тисячу доларів. Він погоджується, щоб відвезти маму в Ермітаж.

Роман Ясиновский: П’єса «Блокпост» взагалі шикарна. Я там грав українського солдата з Донецька. Цю п’єсу написали двоє хлопців: один з Попасної, інший з Нововолинська. Вони спочатку не хотіли навіть працювати разом, у них була особиста неприязнь один до одного. Але цією п’єсою вони вирішили свій конфлікт. І для мене це прямий приклад того, що ми теж повинні домовлятися, співпрацювати.

Так само у нас в державі відбувається. Люди дивляться один на одного одразу з відразою і не хочуть чути один одного. Я вважаю, що якщо ми почнемо слухати, домовлятись на нашій території, а не десь в Мінську, можливо, може відбутися якесь взаєморозуміння.

Наталя Ворожбит: Сюжет у тому, що приїжджає офісний хлопець, якого мобілізували, на блокпост, де вже давно служить хлопець з Донеччини. Перший хлопець починає нарікати, що він не готовий, що доведеться вбивати людей. Другий спочатку недолюблює його, але потім вони зближуються. Це важка історія, бо в кінці вони обидва гинуть.

Коли діти, які написали п’єсу потім обнялись на сцені, я просто ридала, бо це було дуже зворушливо.

Ольга Веснянка: Які ще сюжети були?

Наталя Ворожбит: Ще мені дуже близька історія одного хлопця, який написав життєву історію, засновану на реальних подіях, про те, як хлопець-переселенець переїжджає з мамою в Харків і знайомиться з іншими хлопцями в дворі. Ті виявились не дуже хорошими і потягнули його на величезний елеватор, де вмовили його разом з ними скинути зверху величезний камінь, який потрапив у жінку. І потім вони всі звідси тікають, а він єдиний повертається і дивиться, що з нею сталося. Він бачить, як за нею приїхала карета швидкої допомоги і лікарі забрали її покалічену. І хлопчик після того страшенно мучиться відчуттям провини через те, що сталось.

Ольга Веснянка: У них дуже серйозні теми. Навіть дорослому важко до такого додуматись.

Роман Ясиновский: Ви знаєте, я ходжу на проби різних серіалів. І їх проблематика набагато нижча, ніж твори дітей. Дорослі пишуть взагалі якийсь примітив, а діти займаються реальними проблемами, які є в Україні. Це ж якийсь абсурд.

Ірина Соломко: 27 червня була прем’єра. Чи можна буде ще десь побачити вистави?

Наталя Ворожбит: Взагалі, це разова акція, але після показу надійшли пропозиції показати вистави ще кілька разів. Я не знаю, наскільки реалістично знову зібрати всю команду, бо це діти, люди з різних театрів, тобто, це доволі складний процес. Але, якщо вдасться, я обов’язково всіх запрошу.

Ольга Веснянка: І наскільки я розумію, існують тексти цих п’єс молодих драматургів з Попасної і Нововолинська, які можна видавати друком?

Наталя Ворожбит: Так. І ми ще плануємо продовжувати проект з різними дітьми

Ольга Веснянка: Романе, де можна побачити вашу гру?

Роман Ясиновский: Я граю в театрі «Дах» Владислава Троїцького, і також працюю в театральній компанії «Тріанон» в Парижі.