Після Бієнале: чи залишається надія?

Ця виставка мала слоган « Особистісні  Структури – Перехрестя Кордонів» і об»єднала художників з усього світу, які працюють в різних напрямках:  відео, скульптура, живопис, малюнок, фотографії, інсталяції. «Чорне намисто» України – це драматична комбінація національних символів і їхнє перекодування  в контексті трагічних подій, які вона переживає. 

Галина Бабій: Про що говорить ваша експозиція «Чорне намисто»?

Зінаїда Ліхачева: Этот проект чрезвычайно символичен. Украина, как волшебная, прекрасная чистая невеста в белом венке надела черное ожерелье трагических событий, которые переполнили весь 2014 год и продолжаются в 2015 г. Но  эта невеста представлена как символ надежды, ее белые одеяния ассоциируются со светлым будущим, с материализацией ее женской программы. Кстати, Украинский павильон также открыл свою выставку с концепцией и названием «Надежда».

Галина Бабій: Ваш проект був бонусом до Українського павільйону?

Зінаїда Ліхачева: Мы находились в разных локациях, и  Палаццо Бембо, где была представлена моя работа, находится в достаточно туристическом месте, благодаря чему очень много людей увидели мой проект. Я согласна с европейскими специалистами, которые говорят о том, как важно, что Украина представлена в этом году и официальным участием, и параллельным проектом, что украинские художники присутствовали на Венецианском биеннале. Потому что об Украине должны знать не только как о государстве, в котором идет война.

Анастасія Багаліка: Газета “The New York Times” 10 травня написали статтю-огляд, в якій зазначили наступну тезу: «Венеціанський бієнале: павільйони Ірак, Україна і Сирія як відображення ворожнечі вдома». Тобто, ми в ряду дуже сильних конфліктів?

Зінаїда Ліхачева: Если говорить об общем впечатлении от основных работ, то они все несли политизированные и военные месседжи.

Анастасія Багаліка: Як реагували люди на ваш проект у Венеції?

Зінаїда Ліхачева: Иностранцы реагировали с огромным интересом  заходили в комнату, где транслировался цикл видео, задерживались и посматривали его по нескольку раз. Удивительно, что этим проектом заинтересовались русские представители нескольких галерей, они даже предлагали представить мне эту работу в России.

Галина Бабій: До нас телефоном приєднується Марина Щербенко, засновниця и кураторка галереї «Боттега». Український проект «Надія» справив враження на російських відвідувачів, які пропонували його представити в Росії. А з другого боку, наші художники зробили такий громадянський флешмоб, коли вдягли камуфляжну форму і окупували російський павільйон. Як найти консенсус, щоб, хоч на рівні мистецької еліти, бути в одних естетичних і моральних координаціях?

Марина Щербенко: Якщо казати про проект «Надія», то сьогодні іншої актуальної теми в Україні, крім про війну, яка боляче сприймається усім суспільством, бути не може . Щодо акції українських художників, то я, як куратор, не прихильниця такої позиції  показувати проблему «в лоб», спекулюючи конфліктною ситуацією, яка відбувається. Але вони підняли питання, яке іншим шляхом може і не було б почуте світовим мистецьким суспільством, тому, як громадянка України, я підтримую цю акцію.