Після газових камер проект «людина» можна вважати закритим, — Юрій Іздрик
Про новий літературний проект «SUMMA», досвід, музику, богів і людей говоримо з українським прозаїком і поетом Юрієм Іздриком
Відомий український письменник Юрій Іздрик розповідає історію та передумови створення літературного проекту «SUMMA», а також ділиться своїми життєвими поглядами і переконаннями.
Сергій Стуканов: Хочеться почати розмову з вашого спільного з Євгенією Нестерович проекту «SUMMA». В чому полягає основна його ідея?
Юрій Іздрик: Я досяг віку, коли чоловік, виконавши свою генетичну програму, себто народивши сина, посадивши дерево, збудувавши будинок і написавши книгу, відчуває потребу проповідувати.
Сергій Стуканов: Тобто назва відсилає нас до «Summa Theologiæ» Фоми Аквінського?
Юрій Іздрик: Звичайно, але є ще й інша сума — «Summa Technologiae» Станіслава Лема.
Це сума досвіду двох людей, сума зусиль у намаганні зблизитися.
Ідея нової книжки, як завжди, з’являється не у мене, а у видавця. Цього разу це був Святослав Померанцев — президент Міжнародної літературної корпорації «MERIDIAN CZERNOWITZ», який? уже видавши книгу моїх віршів «Після прози», 2 роки мучив мене тим, що хотів прозову книжку. Я з прозою останнім часом якось не дружу. Nрирічний період графоманського щоденного писання віршів заточив мої нейроланцюги на римовані тексти настільки, що мені було складно іноді написати неримованого електронного листа. Про яку прозову книжку могло йтись?
В той час я познайомився з Женею Нестерович, причому, познайомився цілеспрямовано. Після другого інтерв’ю, яке вона зі мною зробила, я зрозумів, що це своя людина. Я зрозумів, що кращого слухача для моїх проповідей я не знайду, оскільки вона не тільки задає розумні і правильні запитання, а й слухає так, що хочеться розповідати. Окрім того, Женя — просто красива жінка. Чоловікові завжди хочеться виглядати розумнішим, ніж він є насправді, коли він зустрічає красуню. Все це склалося в одне і, перебуваючи 3 тижні разом в літературні резиденції «MERIDIAN CZERNOWITZ», ми наговорили 48 годин розмов. З того потім ми почали конструювали книжку.
Ірина Славінська: Такий жанр називається «інтерв’ю-ріка» — велике, довге, нон-стоп інтерв’ю.
Юрій Іздрик: В англійській традиції це лонгрід. «Інтерв’ю-ріка» — це справді дуже гарне окреслення, але в цій книжці немає безперервної розмови.
З приводу проповідництва: можна заснувати тоталітарну секту, а можна проповідувати цільовій аудиторії фрустрованих жінок після 45, пишучи тексти близькі по стилістиці до Стаса Міхайлова.
Серйозно до цього не можна ставитися. Добре, в мене немає ніяких запитань до Господа і світобудови, я знаю, як це працює, але ж це не привід для того, щоб розповідати іншим.
Сергій Стуканов: Кого ви маєте на увазі в якості свого ключового слухача?
Юрій Іздрик: Я думаю, що це говоріння передусім самому собі. Важливо деякі речі вербалізувати, але слова озвучені, ба більше, слова перетворені в текст — це та дистанція, яка дозволяє подивитися на свій досвід очима стороннього і зрозуміти: вартує він чогось чи ні.
В нас виникла ідея дуже чітко структурувати 48 годин цих розмов, зробити цю книжку у вигляді своєрідного довідника «для тих, хто випадково потрапив на цю планету, перебуває тут у постійному здивуванні і не розуміє, що відбувається, що коїться і як поводитися». Це мало бути видання, яке можна було б возити з собою, починаючи читати в будь-якому місці і в будь-якому місці завершуючи. Для інопланетянина, який потрапив на цю планету випадково там є спеціальний корпус енциклопедичних матеріалів, що пояснюють найпростіші речі — що таке людина, що таке любов, що таке чоловік, що таке жінка, що таке секс.
Андрій Сайчук: Що таке людина?
Юрій Іздрик: Мені здається, що проект «людина» після газових камер і всього жаху XX століття можна вважати закритим. Нашій цивілізації близько 7 тисяч років. Коли дитина в 4 роки мучить котика — це нормально, бо вона позбавлена емпатії, коли людина в 24 роки мучить котика — значить з нею щось негаразд. Я не дуже вірю в людину як таку і, думаю, що там навряд чи про неї написане щось хороше.
Сергій Стуканов: А є у вас артикул, присвячений Богу?
Юрій Іздрик: Бог — це щось найважливіше для мене. Єдине що, «Бог» для мене — поняття тотожне поняттю «Я».
Ірина Славінська: Тут доречно слідом за Теодором Адорно поставити запитання про те, чи можлива поезія після Освенцима?
Юрій Іздрик: Поезія можлива завжди, як і будь-яка творчість, яка, по суті, є нічим іншим, як надлишковою мозковою діяльність, очевидно, притаманною не всім. Це є своєрідна девіація.
Андрій Сайчук: Чи існують зараз великі поети?
Юрій Іздрик: Думаю, так. І філософія, і література, і міфи потребують оновлення лексикону. Коли з’являється людина, яка не лише виловлює тренди, а й сама формує нову мову, тоді щось таке виникає. Інша справа, що дуже важко оцінити сучасних авторів.
Сергій Стуканов: Останнім часом ви займаєтесь і музикою. Що вас привело від літератури в музичну сферу?
Юрій Іздрик: Музика супроводжувала мене все життя. Я закінчив музичну школу по класу віолончелі, в інституті грав у рок гурті, часто супроводжував читання поетів імпровізацією на клавішних. В мене є записаний фортепіанний концерт. Все це було біль-менш регулярно, але без особливих результатів. Коли ми познайомилися з Григорієм Семенчуком, виявилось, що наші людські якості, наші поетичні вподобання і наші музичні можливості дивним чином монтуються і доповнюються. Нам страшенно комфортно разом. Нам цікаво разом працювати над музикою.
З початком «DRUMТИАТРу» я відчув, що музичний потенціал, який у мене був, я можу тут максимально реалізувати. Я не відчував ніякого задоволення від поетичних читань, натомість виступи на фестивалях чи в музичних клубах — це супер. Заради цього я порушив своє семирічне табу на закордонні подорожі. Взагалі не люблю подорожувати, а ще треба якісь візи діставати, якісь кордони перетинати… Цього року у Вроцлаві був запланований наш концерт, то я дістав шенгенську візу і поїхав. Влітку ми плануємо невеличкий тур Європою — це Вроцлав, Краків, Варшава. Хоча, може, я щось плутаю.
Ірина Славінська: В чому кайф музики?
Юрій Іздрик: Я вмію і люблю читати вірші, я знаю, як працювати з мікрофоном і публікою, але це затратно. Найзатратніша частина письменницької діяльності — це автограф-сесія. Після автограф-сесії я вбитий на смерть. Натомість вдалий концерт — це щось краще за секс. Це відчуття, яке ні з чим не сплутаєш. Перебування на сцені в якості реп виконавця видається мені найсенсовнішим і найрезультативнішим.