«Громадське радіо»
Ольга Веснянка: У нас в гостях експерт з гендерної політики та спеціаліст з комунікацій Українського жіночого фонду Микола Ябченко та офіцер запасу ЗСУ, представник ГО «Українська альтернатива» Володимир Кухар.
Процитую статтю з сайту «Повага» авторства Тамари Марценюк «Гендерна війна» за визнання у ЗСУ: марш «Невидимого батальйону» та відповідь Міноборони»: «Наприкінці січня 2016 року в Києві активістки за рівні права та можливості жінок і чоловіків у збройних силах пройшли маршем від Південного залізничного вокзалу до Міністерства оборони України. Організаторки акцію протесту назвали «Маршем невидимого батальйону», де метафорична назва «невидимий батальйон» вкотре актуалізувалася через новий приклад дискримінації жінок».
Зокрема, волонтерка Олена Шарговська оприлюднила у себе в Фейсбуці наказ Міністерства оборони України, у якому зазначено, що «починаючи з 04.12.15 до окремого розпорядження призупинити прийом на військову службу за контрактом, а в подальшому і призов по мобілізації жінок у військові частини (установи) оперативного командування».
«Таке чергове обмеження (яке пізніше було скасоване) викликало хвилю обурення з боку військовослужбовиць, журналісток, активісток та спонукало вийти на вулиці столиці», — пише Тамара Марценюк.
Наскільки мені відомо, Володимир Кухар підтримав цю акцію «Рівні права! Рівні можливості». Пояснить, чому?
Володимир Кухар: Дуже легко. Я служив у 12 батальйоні і бачив жінок на війні. Жінки поділяли з нами труднощі та були готові робити навіть більше, ніж ми. Я виконував обов’язки заступника командира батальйона, перед моїми очима було багато ситуацій, коли жінки хотіли включитись у військову службу, але нормативні законодавчі обмеження, що діють в Україні, не давали їм цього зробити.
Ольга Веснянка: А на яких ролях були жінки?
Володимир Кухар: У нашому батальйоні це була звична картина: у медичній частині.
Ольга Веснянка: Ви у блозі писали, що оперативним черговим/черговою може бути й жінка.
Володимир Кухар: В батальйоні «Айдар» жінки служили і на бойових позиціях.
У нас не вистачало людей охороняти базовий табір. Я не бачив нічого особливого, щоб оперативним черговим (а це більше, ніж солдат на КПП) була жінка. Але відповідно до наших інструкцій цього не можна було робити. Полковник нам казав, що неприпустимо, щоб жінка займала цю посаду.
Ольга Веснянка: А як він аргументував?
Володимир Кухар: Він намагався коректно казати, але я бачив, як відбувається відторгнення у певної частини службовців. Один сержант, наприклад, відкрито казав, що «бабам не место в команде».
Я переконаний, незалежно від статті, якщо людина може виконувати роботу, то нехай робить її. Наша оперативна чергова чудово справилась.
Ольга Веснянка: Нині в «Ранковій Хвилі» був режисер Сергій Архипчук, який організовує музичні концерти для бійців і цивільних на Сході України, він каже що давав концерти для жінок на бойових позиціях. Але для жінок є всі ці постанови, про які ми говоримо. Це є дискримінацією за ознакою статті?
Микола Ябченко: Я вважаю, що це є дискримінацією. Назва «Невидимий батальйон» — ще під час дослідження жінки згадували наказ Міноборони, де був перелік посад, які жінки можуть займати. З одного боку, там є нормативи, виписані Міністерством охорони здоров’я про важку роботу, яку не можуть виконувати жінки в силу фізіологічних причин.
За наказом Міністра оборони України від 27.05.2014 № 337 жінці місце лише на незначній кількості посад, як-от, «артист різних категорій, архіваріус, бібліотекар, бухгалтер, відповідальний секретар, головна медична сестра, дезінфектор, дешифрувальник, диспетчер, діловод, друкар, комірник, кравець, кресляр, медична сестра, метеоролог, музикант, начальник господарчої частини, їдальні тощо, паpашутист-укладальник парашутів, пекар, перукар, поштар, радист, телефоніст, фармацевт, фельдшер, художник, швець» та інші.
Цікаво, що перша професія для жінки – це артист.
Володимир Кухар: Але за цим же наказом жінка не може керувати клубом. Співати може, керувати не може.
Я пишаюсь тим, що я і колега з ГО «Жіноча варта», зокрема Радмила Корж, письмово звернулись до Міноборони і першими викопали цей наказ. Навіть армійські юристи на рівні бригади, батальйону не знали про цей наказ.
Ольга Веснянка: Як ви вважаєте подібні нормативи — ще з Радянського союзу? Чи треба зі стереотипами, яких немає в США, Великобританії (де навпаки залучають жінок до сфери безпеки) боротися?
Володимир Кухар: Якби не семінари, я б навіть не знав деяких офіцерів з Генштабу. Але вони переказують на обмеження Мінсоцполітики, Мінздраву. Треба змінити ситуацію.
Ольга Веснянка: На обкладинці календаря «Невидимий батальйон» написано: «Знаю дівчину, яка під обстрілами витягувала поранених у Іловайську, коли більшість чоловіків сиділо по підвалах. Якщо жінка, мати, сестра чи донька бажає захищати наші цінності і нашу територію, то ніхто не може їй цього заборонити».
Те, чим займається Українській жіночий фонд, може подолати ці старі, дискримінуючи підходи у ЗСУ та Міноборони?
Микола Ябченко: Боротися варто. Бо є ще наказ Міноборони №46, яким регламентуються офіцерські посади, які можуть займати жінки. Зміни в наказ вносились у 2010 році: були додані позиції «штурман» та «пілот». Це був результат того, що Надія Савченко билася в двері міністра оборони. Вона єдина змогла добитись цього.
У 70-х роках у Норвегії були розмови щодо залучення жінок у політику, лунав лозунг, який є досі: «Як ми можемо відмовлятися від половини ресурсу планети?».
Адже жінки в Україні та інших країнах становлять 50% населення.
Наталя Соколенко: Як гендерне питання вирішено у статутних документах НАТО?
Микола Ябченко: Якщо я не помиляюсь, з січня цього року, в НАТО всі посади відкриті для жінок. У США зараз було прийнято рішення щодо посад жінок на особливих військових посадах. Там теж була дискусія, але там позитивна тенденція.
Володимир Кухар: На заході теж відбувалась певна еволюція. До останнього часу були обмеження щодо жінок у складі танкового екіпажу. На це біли психологічні підстави: простір обмежений і т.п.
Ольга Веснянка: Нехай це вирішують спеціалісти — медики. Часто в Україні апелюють: жінки хочуть рівних прав, але ми турбуємось про ваше здоров’я, тому не треба працювати у шахтах. Але у нелегальних копанках завжди працювали жінки. У Швеції, наприклад, конкурс «Найбільш гендерно-чутливий роботодавець» виграли шахти.
Володимир Кухар: Для мене право жінки служити або ні — це право будь-якої людини зробити свій вибір. Це навіть не питання гендеру, чи рівності прав. Це просто свобода людини, яка має заявити про свою свободу. Заборонити захищати батьківщину не може ніхто. Українці боролись не за демократію, а за свободу.
Наталя Соколенко: Я згадала приклад: Юлія Топола з «Айдару» без наказів та дозволів командувала БТРом. У її підлеглих не виникало жодних питань, що вона дівчина.
Микола Ябченко: Мені здається не тільки у військових, в принципі, в освіті багато питань. Треба починати і з нормативів теж.
Дзвінок: Оксана, Київ. Чи розслідується питання викрадання Надії Савченко в Україні, бо, напевно, «5 колона» зв’язана з цим викраданням.
Ольга Веснянка: До речі, в Українському жіночому фонді приділяють увагу цій справі?
Микола Ябченко: Безумовно, ми також слідкуємо та турбуємось. Але безпосередньо не приймаємо участі.
Ольга Веснянка: А чим саме зараз займаєтесь?
Микола Ябченко: У нас декілька напрямів роботи. Один – це Академія жіночого лідерства. Проект спрямований на збільшення участі жінок у громадському та політичному житті та розвиток потенціалу жінок-лідерок. Зараз триває другий набір.
Ольга Веснянка: Чому вас взагалі гендерна тематика цікавить?
Микола Ябченко: Це питання прав людини. Це те, від чого все починається. У мене в родині немає розподілу на жіночу та чоловічу роботу: хто має вільний час, той готує їсти. Хто має можливість, той сидить з дитиною.
Наталя Соколенко: Хто вас так виховав? Самовиховання? Чи це модель вашіх батьків?
Микола Ябченко: З дитинства батько примушував мити посуд.
Володимир Кухар: Поки в нашій країні буде домашнє насильство, поки будемо говорити: «Б’є — значить любить», ми будемо підіймати такі питання. Є прямий зв’язок з становищем жінок в країні.
Ольга Веснянка: Дуже добре, що офіцер запасу каже про домашнє насильство. Бо відомі випадки, коли деякі демобілізовані, не попрацювавши з психологами, вчиняють домашнє насильство. Чи болить вам ця історія?
Володимир Кухар: Всі історії дуже зачіпають. Перед груднем 2014 року багато хлопців одружувалися. Як вийшли на ротацію — багатьом хлопцям було складно. Після ротації я чув багато разів, що хлопці розлучаються. Особливо це було помітно серед поранених, комісованих: їм було складно повернутись до життя.
Не треба соромитись поради психолога. Звичайно, має пройти певний час, треба набратися терпіння, суспільство до нас ставиться дуже добре.
