Про людей з особливими потребами часто кажуть «воно», — волонтерка

3 грудня світова спільнота відзначала Міжнародний день людей з особливими потребами. Як це відбувалося в Україні коментує Тетяна Фурманова, волонтерка, голова ГО «Ти особливий», організаторка проекту «Особливі для особливих».

Василь Шандро: На скільки нагально в Україні поставлено проблему людей з особливими потребами? Чи все ж таки є одна дата на рік  — 3 грудня, а 4-го та 5-го ми про все забуваємо?

Тетяна Фурманова: Навіть про 3 грудня мало хто знав, що є такий День інвалідів. Останнім часом на фоні поранених бійців тема стала дуже актуальною, у зв’язку із тим, що в країні війна.

Василь Шандро: Які основні проблеми, з якими ви стикались. Наскільки вирішено елементарно проблему пересування?

Тетяна Фурманова: Вирішення цієї проблеми на дуже низькому рівні. Я дуже рада, що останнім часом побільшало волонтерських проектів, спрямованих на перевірку міста щодо того, чи можуть взагалі люди з особливими потребами пересуватися містом. Мій проект «Особливі для особливих» також включає такий момент. Ми хочемо не тільки показати, що люди з обмеженими можливостями потребують допомоги, а що вони самі можуть допомагати іншим. Це наша основна ідея.

Василь Шандро: Коли відбуватиметься цей проект?

Тетяна Фурманова: Він відбуватиметься 6 грудня і важливим моментом буде те, що наші учасники допомагатимуть бійцям із госпіталю.

Ірина Соломко: Де ви знаходите фінанси?

Тетяна Фурманова: Нам ніхто не допомагає, наша організація ще тільки починає функціонувати. Ми за власний кошт все організовуємо. Я дуже вдячна, що під проект «Особливі для особливих» Фундація Дарини Жолдак виділила нам приміщення — у FEDORIV HUB.

Василь Шандро: У якому форматі відбуватиметься проект?

Тетяна Фурманова: Це буде концерт за участі людей з особливими потребами.

Василь Шандро: На скільки для бійців у госпіталі важлива допомога учасників проекту?

Тетяна Фурманова: Склалося так, що доводиться спілкуватися із бійцями, які втратили кінцівки. У мене самої від народження інвалідність — відсутня права рука. І коли я приходжу до бійців, бачу їх реакцію — звісно, вони мені більше повірять, у те, що із цим можна жити, ніж якомусь психологу, який говорить загальні речі.

Василь Шандро: Як суспільство у нас реагує на людей із особливими потребами?

Тетяна Фурманова: Координатор моєї організації Антон Дубішин, який страждає від ДЦП першого ступеню, дуже особливої зовнішності. За все життя він багато відчув на собі. Часто його називали «воно» і запитували у його матері, навіщо «це вивезли на вулицю, «таке» потрібно тримати вдома».

За Законом 1973 року взагалі родинам, де є інваліди, видавали квартири вище четвертого поверху — щоб вони просто не мали можливості виходити на вулицю.

Василь Шандро: На скільки самі люди з особливими потребами готові виходити на вулицю та відстоювати свої права?

Тетяна Фурманова: Вони готові. Особливо зараз, коли бачать, що їм йдуть назустріч.