«Проституція — це не про секс, а про контроль і владу»: гендерна експертка

В «Громадській хвилі» продовжуємо дискусію про форми взаємодії держави та секс-індустрії. Коментує гендерна експертка Марія Дмитрієва. За її словами, саме модель криміналізації клієнта призводить до поліпшення становища жінок секс-працівниць. Як приклад експертка наводить Швецію, де гроші, які платять як штрафи, ідуть на фінансування програм реабілітації для жінок, де кількість задіяних у галузі працівниць зменшилася втричі, і куди припинили везти людей у сексуальне рабство. За словами Марії Дмитрієвої, на легально обраховані цифри в проституції припадає в 5-6 разів більша кількість людей у нелегальних борделях.  

Ірина Славінська: Отже, Маріє, дозволити не можна заборонити. Де тут поставите кому?

Марія Дмитрієва: Ми не можемо заборонити людям, у яких немає інших можливостей заробити собі на життя, заробляти саме у такий спосіб. Але ми можемо карати тих, хто цим користується, як це зробили в Канаді, Швеції, Норвегії та планують зробити в країнах Прибалтики. 

Існує 4 моделі ставлення влади до проституції. Перша — заборона проституції, заснована на моральних ідеях. Друга — декриміналізація, коли покарання за заняття проституцією не передбачене законодавством, як не передбачене і покарання «клієнтів».  Існує третя модель — легалізація, як наприклад, в Нідерландах, частково в Британії, США та інших країнах, де держава бере на себе відповідальність за врегулювання цієї сфери. І четверта модель — північна або шведська модель — модель криміналізації клієнта. Вона єдина показала покращення становища жінок, які займаються проституцією, та скорочення попиту.

Ірина Славінська: Якими є ті маркери, які говорять про покращення становища цих жінок?

Марія Дмитрієва: Перше, це те, що в Швеції кількість жінок, які займаються  проституцією, різко зменшилась. Гроші, які сплачували клієнти як «штрафи», йдуть напряму на фінансування програм реабілітації для жінок у цій сфері. Коли держава оголошує, що ґвалтувати жінок за гроші не можна, вона бере відповідальність за те, щоб допомогти їм  з цієї сфери вибратися.

Ірина Славінська: Чи є цифри співвідношення жінок, які працюють у цій сфері з власної волі та тих, які експлуатовані?

Марія Дмитрієва: В Україні таких досліджень не проводилося. Цим питанням здебільшого займаються організації, спрямовані на скорочення поширення ВІЛ-інфекції.

Щойно в нас легалізують проституцію, сюди почнуть везти цих жінок з Африки, Азії, і до України приїжджатимуть чоловіки, які не можуть ґвалтувати жінок за гроші у своїй країні. Нас і так зараз називають «борделем Європи».

В Німеччині попри легальну проституцію, в 5-6 разів більше жінок, які займаються нею нелегально. В легальних борделях 10-15% німкень, решта — румунки, українки, жінки з країн Прибалтики, які потрапляють у цю сферу від «торгівців живим товаром».

В Україні близько 75-80 тисяч жінок займаються проституцією. Як показує досвід, легалізація проституції збільшує цю цифру у 5-10 разів. Держава хоче стати ще одним сутенером і повністю відмовляється від зобов’язань забезпечення рівних прав жінок і чоловіків, мовляв, нащо тобі освіта — йди в повії.

У країнах із легалізованою проституцією, середніх вік тих, хто нею займаються, починається із 13 років. Говорити про те, що це свідомий вибір — не доводиться. Цих дітей використовують нелегально. Однією із «принад» нелегалізованої проституції є те, що чоловік може за гроші порушити табу — зґвалтувати жінку. Проституція — це не про секс, а про контроль і владу. І коли проституція легалізована, чоловіки починають шукати «нове табу» для того, щоб його порушити.