Проживання в зоні АТО небезпечне для дитячої психіки?

Олена Розвадовська більше півтора року перебувала на сході України, опікуючись дітьми та сім’ями, які залишились у зоні АТО. У студії «Громадського радіо» волонтерка проаналізувала, чи відбулись якісь позитивні зміни у сфері захисту дітей та сімей за цей час.

Ірина Соломко: Останнього разу у студії «Громадського радіо» ви були півроку тому. Що змінилося за цей час?

Олена Розвадовська: Зміни залежать від військової обстановки. Зараз військовий конфлікт загострюється в багатьох точках. Зокрема, якщо взяти Авдіївку, то там ситуація кардинально загострилася. Те ж саме під Зайцево, Горлівкою та Мар’їнкою.

Діти там живуть, як і жили. Коли я обходила будинки старої Авдіївки, щоб перевірити чи не виїхали сім’ї з дітьми, то вони мені сказали, що вже не хочуть виїжджати, бо вже один раз намагались. Тобто, ці люди після переїзду повернулися назад, в зону бойових дій. Бо переселившись, треба починати життя спочатку, а це дуже складно.

Люди вже звикли до перестрілок, і навіть діти перестали звертати увагу на автоматні черги. В принципі, для них це вже буденна реальність. Вони стараються про це не говорити, уникають теми.

Ірина Соломко: А наскільки це правильно?

Олена Розвадовська: В цій ситуації це правильно, щоб не зійти з розуму. Бо це важко. Звичайно, людина звикає.

Але ясно, що потім це може мати негативні наслідки. Особливо, якщо про це не говорити з дітьми і не створювати для них тил.

Я завжди говорю, що батьки – це тил дитини, до кого ще опертися і притулитися. Якщо мама постійно знервована і вічно плаче, то дитині буде так само важко.

Ірина Соломко: А ви частіше бачите яких батьків?

Олена Розвадовська: Звичайно, не всі вони одразу почнуть відкриватися і все одразу розказувати. Можливо, вони з нами одні, а вдома поводять себе по-іншому. Хоча я бачу, що дорослі нам довіряють.

Є, звичайно, частина населення, яка однозначно визначилась зі стороною, яку підтримує, але в більшості випадків, коли живеш стільки часу в таких умовах, то єдиним інстинктом стає який залишається є бажання вижити.

Ольга Веснянка: Ви були на території підконтрольній Україні?

Олена Розвадовська: Так. Хоча в мене є діти і на неконтрольованих Україною територіях. Є різні ситуація.

Ольга Веснянка: А діти, яких ви навідуєте живуть в повних родинах з мамою і татом, чи покинуті на одного з членів родини?

Олена Розвадовська: Характерною особливістю донецького регіону є дуже багато матерів-одиначок. Це дуже типова ситуація, коли одна мама з багатьма дітьми часто навіть від різного батька. Така тенденція спостерігалась і до військових дій.

Їм вже байдуже, як все закінчиться: головне, щоб перестали стріляти.

Ірина Соломко: Ситуація непроста. Зрозуміло, що діти потребують допомоги психологів. Чи є там вони? Хто там працює?

Олена Розвадовська: За ці півтора роки міжнародні організації, такі як Червоний Хрест, ЮНІСЕФ і ряд інших, натренували психологів, які зараз працюють в школах.

Ольга Веснянка: Окрім шкіл, не можу не зауважити, що за підтримки ЮНІСЕФ на сході країни відкриваються молодіжні клуби і центри підтримки сім’ї.

Олена Розвадовська: Так, дійсно. В Мар’їнці, наприклад, вже відкрили. Це хороша ініціатива. Але на територіях, які знаходяться біля ліній вогню дуже важко надати якусь психологічну допомогу, провести терапію, адже дитина все одно не почуватиметься в безпеці.

Ірина Соломко: А наскільки буде важко для дитини, якщо її звідти вивезти, бо ж все одно їй доведеться туди повертатись?

Олена Розвадовська: Багато що залежить від батьків, а вони зараз ні в чому не впевнені. Вони нічого не планують на майбутнє, бо не зрозуміло чого чекати від завтрашнього дня. Для них є багато чого незрозумілого, наприклад, чому не проводилась евакуація населення.

Ірина Соломко: Ми теж про це неодноразово говорили, особливо, коли посилювалися обстріли у Мар’їнці. У нас була Оксана Москаленко, яка теж намагалася якось активізувати це питання і налагодити систему. Вона казала, що у нас взагалі не відпрацьована система безпеки. Що, на вашу думку, потрібно робити?

Олена Розвадовська: Рецепта тут немає ніякого, тому що, коли у людини немає довіри до державних органів, її вкрай важко переконати в тому, щоб вона кинула свою квартиру і поїхала, тим більше, що багато з них повернулися.

Все, що в них є — це житло і могила їх батьків.

І, на жаль, Міністерство соціальної політики ніяк не працює на формування у жителів цієї довіри.

Я конкретно пропонувала людям поїхати в Слов’янськ в центр для переселенців, де їм можуть надати безкоштовне житло. Тобто, я беру цю відповідальність на себе. Але чим воно може закінчитись, і як потім виконувати якісь соціальні гарантії щодо цієї родини. Виходить, що ти маєш повністю брати сім’ю під свою опіку. А це не так уже і легко.

Зараз пройшла інформація, що евакуювали 26 дітей із Зайцево, Жованки, Бахмутки вивезли в Святогірськ. Насправді це ніяка не евакуація. Їх просто вивезли, тому що є місця у таборі відпочинку у Святогірську. 

Ірина Соломко: Але батьки ж теж не завжди дозволяють вивозити дітей, і їх все одно треба повертати батькам.

Олена Розвадовська: Якщо мова йде про дітей в сім’ях, то всі психологи і міжнародні правозахисники скажуть, що відривати дитину від батьків — це негуманно  неправильно і гірше для стану дитини. Які б не були батьки — для дитини це все одно соломинка зв’язку зі світом. Тому краще вивозити сім’ї. А вони не хочуть. Це прекрасне алібі для Міністерства соціальної політики покривати власну бездіяльність.

Ольга Веснянка: На які населені пункти треба звернути особливу увагу? Можливо, до сімей, де є багато дітей, і яким треба надати супровід або допомогу?

Олена Розвадовська: Звичайно, в селах ситуація набагато гірша, ніж в містах. Бо в містах і в Мар’їнці, Красногорівцях, Авдіївці, Попасній, Золотому завжди життя кипить більше. Там все одно більше можливостей для дітей. Як мінімум — це асфальтовані дороги. Є, наприклад, село Кримське у Луганській області, де є діти, але туди взагалі немає дороги,  Раз в тиждень в село їздить автобус, а коли випадає дощ, то туди нічим не можливо доїхати, крім військового Уралу. На щастя, там хороші військові, які повністю забезпечують школу харчуванням і навіть транспортують поранених у лікарню. Але що отримує дитина в плані свого розвитку?

Ірина Соломко: Які історії яких дітей вас вразили найбільше?

Олена Розвадовська: Кожна дитина неповторна. Я отримую надзвичайне задоволення від своєї роботи, тому що це прямий контакт з дітьми, що надзвичайно приємно.