Примусова психіатрія має працювати на благо пацієнта, — правозахисники

Олена Темченко — представниця департаменту з реалізації Національного превентивного механізму Секретаріату Уповноваженого ВР України з прав людини, а Сергій Буров — монітор НПМ, член ГО «Март». Нещодавно пані Олена Темченко вивчала досвід Литви у галузі примусового лікування та повернення таких людей у соціум

Ольга Веснянка: Матеріал на сайті Національного превентивного механізму щодо психіатрії і примусового лікування називається «Там, де ночує безвихідь». Наскільки справедливі ці слова?

Олена Темченко: Нам би хотілось, щоб ніколи не вживали таких метафор, тому що це дуже боляче для людей, яких зачепило це лихо, і їхніх сімей. На жаль, 55 візитів до установ, здійснені з 2012 року в рамках Національного превентивного механізму говорять про великі проблеми і свідчать про те, що потрібно міняти цю схему, щоб дати майбутнє людям, які мають таку хворобу.

Ольга Веснянка: Які ви вбачаєте проблеми, пов’язані з утриманням людей у цих закладах?

Сергій Буров: Ці заклади знаходяться на великій відстані від населених пунктів: була практика ховати цих людей, щоб їх не було видно. Це люди, яких для суспільства не існує. Коли заходиш, наприклад, у психоневрологічний інтернат і починаєш говорити з цими людьми, питаєш, чого вони хочуть, вони кажуть: «Ми хочемо на волю». Хоча вони не в тюрмі, вони там закриті, не можуть нікуди вийти. Ці заклади мали б грати роль реабілітації, проте вони досі грають роль закритих закладів, де утримують людей, щоб зменшити шкоду і щоб вони там дожили до смерті.

Є дві складові проблеми: на державному рівні існування цих закладів у теперішньому вигляді — вони не здійснюють реабілітацію, а утримують цих людей і підтримують їх життєдіяльність. Друга частина проблеми стосується ставлення персоналу та адміністрації. Поодинокі випадки, коли персонал розуміє, що цим людям потрібний вихід на відкриту територію, можливість спілкуватися з іншими людьми.

Ще одна проблема — у такі інтернати потрапляють недієздатні люди, які не можуть здійснювати ніяких дій зі своєю власністю, вирішувати свої питання. Особливо вразливою групою є діти-сироти із відхиленнями  у психічному здоров’ї. Спочатку вони потрапляють до дитячого будинку для таких дітей, потім їх переводять у молодіжне відділення, де проживають до 35 років, і після цього потрапляють до психоневрологічного інтернату, де можуть жити решту життя. Вони мають статус недієздатної особи, хоча коли ти розмовляєш з людиною, бачиш, що вона набагато дієздатніша за деяких людей з мого оточення.

Лариса Денисенко: Чи можна подавати до суду для перегляду статусу дієздатності?

Сергій Буров: Це можуть робити законні представники: опікуни, директор інтернату. Ми знаємо випадки, коли директор інтернату за своєю ініціативою подавав до суду, і статус недієздатності змінювався на часткову дієздатність.

Олена Темченко: Це дуже негативна практика, і в нашому законодавстві є такі норми, які унеможливлюють самій особі подати до суду. І якраз Уповноважений з прав людини подавала конституційне подання, що потрібно змінити цю норму. Можливо, людині потрібно залишити недієздатність, але вона повинна мати право сама подати позов до суду.

Лариса Денисенко: Часто адвокати піднімають питання, що людину запроторюють у заклад примусового лікування, і перегляд її стану здійснюється комісією лікарів того самого закладу. Це загальний принцип, тобто коли розглядається питання про дієздатність, особу оглядають також лікарі із цього ж закладу?

Олена Темченко: Згідно із законом «Про психіатричну допомогу», так і є. Але там є норма, яку рідко використовують: право на альтернативний огляд. Будь-яка особа, яка незгодна з методами лікування і продовженням примусового лікування, може звернутися для проведення альтернативного огляду.

Лариса Денисенко: Якщо порівнювати із Литвою, що ми повинні подолати на законодавчому і практичному рівні, щоб наблизитися до європейських стандартів у сфері примусового лікування?

Олена Темченко: 25 років тому ми вийшли із однієї радянської системи. Досвід Литви показав, що при бажанні можна отримати дуже гарні результати. У законодавчому плані не дуже багато відмінностей, але практика інша. Вони навчились використовувати закони на користь пацієнта, а не системи. Ті самі примусові заходи медичного характеру, але різниця велика.

У нас, якщо неосудна людина вчинила протиправне діяння, її направляють в єдину в Україні психіатричну лікарню із суворим наглядом — в Дніпропетровську. Період її перебування там залежить від статті обвинувачення, а не від стану здоров’я. Після завершення перебування там особу переводять на кілька років на посилений режим, і тільки потім починається звичайний нагляд і реабілітація.

У Литві ті самі нагляди, але максимум півроку суворого режиму, максимум півроку в посиленому, і далі в цій же лікарні — звичайний нагляд. Тут починається реабілітація, розглядається можливість повернення людини в соціум.

Ольга Веснянка: Якими є результати досліджень європейських експертів, що будуть представлені в Україні 18 березня?

Олена Темченко: Восени в Україні за підтримки омбудсмена було здійснено візити до психіатричних лікарень спільно із міжнародними експертами у сфері судової психіатрії. Це був голландський представник пенітенціарної установи, представник Литви і старший медбрат із Великобританії.

18 березня буде звіт за результатами відвідування цих європейських експертів. Вони побували у 5 установах і зробили свої зауваження і висновки, дають певні рекомендації. Ми розуміємо, що все не може бути змінено за один день, але потрібно до цього іти.

Ольга Веснянка: Які основні речі потрібно змінити у системі психіатрії в Україні?

Сергій Буров: Ці заклади закритого типу не повинні існувати у такому вигляді. Потрібна зміна системи, — можливо, це мають бути невеличкі заклади. Має здійснюватися реабілітація, а не просто утримання хворих, зараз цього не відбувається. Щодо дітей — проблема має вирішуватися з їх народження, тому що акушери радять батькам залишати дітей з вадами.

Лариса Денисенко: У Литві існують програми повернення людини в соціум. У нас є щось подібне?

Олена Темченко: Так, у нас є подібний досвід, але у нас це поодинокі випадки, немає системи.