Андрій Куликов: Як заплановане скасування віз полегшить нашу роботу з українцями, які живуть за кордоном?
Ольга Кобець: Років 10 тому була гостра ситуація у відносинах держави та діаспорян, коли до діаспори ставилися насторожено, приймали закони, щоб ніхто з діаспорян не був Президентом, не займав посад такого типу. Але це змінюється, ми бачимо, як міністром може бути українка американського походження.
Зараз діаспоряни їдуть в Україну в основному, щоб подивитися, де жили їхні предки, віднайти своє коріння. Серед них є люди, які могли б прислужитися Україні в цей нелегкий час. Роботу з українською діаспорою дійсно можна конвертувати у валюту.
Прийняття безвізового режиму з ЄС для них не буде переломним, бо вони вже є громадянами інших держав, але для трудової еміграції, тих, хто виїхав туди ще в 1990-ті, для них це буде велике полегшення.
Андрій Куликов: Зараз туди поїдуть практично всі, хто зможе фізично та фінансово, і у діаспорян може виникнути нове враження про українців.
Ольга Кобець: Якщо це б сталося років 20 тому, то так, але зараз молоді українці знають, яке життя в Європі, в Канаді, і їх вже не приваблює низькокваліфікована праця. Вони знають мови, мають освіту і хочуть боротися за місця за кордоном на рівні громадян інших держав.
У мене немає переконання, що туди люди поїдуть масово.
Андрій Куликов: Дайте визначення терміну «діаспора».
Ольга Кобець: Вперше діаспора згадується в Біблії як розсіювання єврейського народу. З початку 1990-х років був великий опір за кордоном, особливо в Канаді, коли тих українців називали діаспорянами, бо це єврейська діаспора, а вони хотіли бути українцями канадського походження. Але термін прижився, зокрема через тем, що він короткий.
За нормами визначають єврейську, вірменську та українську діаспори — це люди, які не втратили зв’язку зі своєю материзною і мають намір віддавати свої сили на те, щоб там було краще.
Андрій Куликов: Наскільки українці, які зараз поїдуть за кордон, можуть долучитися до того, щоб Україну краще знали та розуміли зокрема в Європі?
Ольга Кобець: По-перше, це стосується державної політики щодо українців за кордоном. І у нас відчувається сильна відсутність державної політики в цьому напрямі, немає центрального органу по роботі з закордонними українцями, який нагально потрібно створити.
У нас цим системно займається лише одна громадська організація — Українська всесвітня координаційна рада, і на потреби наших програм виділяють лише 4 тисячі доларів на рік, коли Росія чи Польща виділяють на 10 порядків більше на роботу зі своїми закордонними співвітчизниками. В Україні це велика проблема.
Андрій Куликов: УВКР видала книгу «Україна і діаспора: разом у боротьбі за незалежність». Це історичний твір?
Ольга Кобець: Ні, не історичний твір, це матеріали науково-практичної конференції, яка була проведена за міністерування Квіта. Цей збірник цікавий тим, що туди увійшло багато матеріалів з закордону, від голів закордонних громад, які піднімають важливі питання. Ми навіть мову намагалися не змінювати, бо це є також важливим аспектом діаспори.
І ми з великими потугами виконували рішення 5-го Всесвітнього форму українців про підтримку українських вчителів за кордоном. В минулому році ми вперше провели конкурс на кращого вчителя.
Андрій Куликов: Хто переміг в конкурсі?
Ольга Кобець: Лауреатом в номінації «Вчитель початкової школи» стала Мельник Леся Ігорівна з міста Алькоркон, Іспанія, а в номінації «Вчитель загальної середньої школи» перемогла Павлюк Ганна Василівна з Греції.
Тетяна Трощинська: Вони виїжджали як заробітчанки?
Ольга Кобець: Так. І українці в цьому плані дуже добре саморганізовуються. Наші емігранти ще й сто років тому починали з того, що будували українські церкви чи винаймали католицькі, які були не в постійному вжитку, а також будували українські школи, які, звісно, приватні.
Й нещодавно Міністерство освіти створило Міжнародну українську школу, яка допомагає підручниками, проводить екзамени і дає атестати зрілості, які можна отримати за кордоном.