Сергій Нігоян
Гості ефіру — режисер Сергій Проскурня та художник Борис Єгіазарян.
Ірина Славінська: Що ви робили 22 січня 2014 року? Де були?
Борис Єгіазарян: В 10 часов мне позвонил мой друг журналист, который когда-то впервые познакомил меня с Сергеем. Он позвонил и сказал, что Сергей погиб. Я онемел на два часа. Я был очередной раз простуженный, сильно больной. На Майдане так часто бывало. Ночью промокнешь, замерзнешь. Дня 3 — 5 держишься, а потом просто не можешь встать.
Я не верил. Как это? Через два часа меня прорвало. Я плакал, как женщина, как мать. Даже не так, как отец. Стало известно, что убили Сергея. Мне еще было страшно от того, что все-таки они убили. Стоял Майдан, мы боролись, они нас атаковали. Это не страшно, но уже убили. Для меня началась война против Украины.
Для меня 22 января 2014 года началась война против Украины
Сергій Проскурня: Приблизно о 4 годині ранку я повернувся з Майдану додому, щоб трошки відпочити. Я дуже багато знімав на Майдані. Переважно це було в рамках проекту «Наш Шевченко». Я шукав дуже цікавих людей, справжніх героїв, дуже красивих людей, архетипічних для того, щоб вони читали Шевченка саме в атмосфері Майдану.
21 грудня 2013 року я зняв Сергія Нігояна, якого я запримітив з перших днів Майдану. Ми навіть кілька разів з ним перетиналися не тільки на його посту. Він був охоронцем табору біля Лядських воріт. На Майдані всі багато спілкувалися. Це була територія неймовірної приязні. Я бачив його з дівчиною в метро кілька разів. Він грівся там і проводжав її додому. Йому треба було повертатися на Майдан, на цей пункт охорони. Я йому говорив: «Хоч погрійся, підемо на каву».
Він мріяв бути актором. Він навіть просив мене про якісь консультації щодо цього. Я дзвонив викладачам ще тоді Дніпропетровського театрального коледжу. Вони готові були з ним зустрітися (що називається «кастинг»). Потім я довідався, що Боря теж з ним говорив. Це мала бути причина, щоб він поїхав додому до батьків. Він був цим дуже мотивований.
А 22 січня, коли я зранку повернувся додому, щойно заснув (це було близько пів на восьму), я одержав дзвінок з українського київського корпункту BBC і дуже дивне запитання: чи даю я дозвіл на те, щоб вони використали мій запис Сергія, де він читає «Кавказ» Шевченка в своїй програмі на радіо. Контекст був незрозумілим 20 секунд, тому що я, очевидно, спитав, для чого. Вони сказали, що щойно одержали повідомлення, що Сергія вбили. Моя реакція була надзвичайно гострою. У мене цей сюжет виник як абсолютно нереальний, фантастичний. Коли ти спілкуєшся з людиною, відчуваєш її, повірити в те, що її немає, нереально. Ми переходимо в іншу сферу свідомості.
Потім я вивчав цю історію, бачив страшні відео, як його принесли в фойє Інституту літератури Академії наук на Грушевського, 4. Навіть є кадри, де дуже деталізовано знімають, як лікарі намагаються його реанімувати, як вони дивляться на його тіло, прошите картечами, їхні реакції. Ніхто в той момент не міг повірити, що це можливо, що ми перейшли у фазу відкритої війни.
Андрій Куликов: Режисер Сергій Проскурня зафільмував Сергія Нігояна ще тоді, коли не підозрював про те, як складеться його доля. У художника Бориса Єгіазаряна було бажання написати?
Борис Єгіазарян: Практика моей жизни, начиная с 88 года, когда в Армении была борьба за независимость, я тогда был активным, заключалась в том, что тогда три года я вообще не рисовал. То я был в Москве на митинге, меня гоняют, то я в Литве на митинге, то моя мастерская сгорела. Я по ночам во сне плакал, как будто я хочу писать, но не могу. У меня случилась такая практика. Я считал, что не время рисовать, нужно стать солдатом.
Задолго до того, как Сергей погиб, журналист, который нас познакомил, взял интервью на Майдане и спросил, чем это может закончиться. Я ответил, что в обществе есть люди, которые активно воспринимают несправедливость, такие люди погибают первыми. Я тогда со страхом подумал о Сергее.
Ірина Славінська: Як ви почали товаришувати з Сергієм?
Борис Єгіазарян: Меня спросили, видел ли я на Майдане армянский флаг, там армянин-красавец стоит. Я не видел. Я проходил под стеной Дома профсоюзов, к Лядским воротам не подходил. Меня повели туда. Я увидел армянина, который пришел на Майдан во всеоружии армянского орудия.
У него стоял армянский флаг. Я не знаю, где он его достал, я не мог его найти. Он достает мне из кармана большой очень красивый лист. Он его разворачивает, а там армянская миниатюра, армянскими большими красивыми буквами там написан «Отче наш». Он сказал, что хочет достать тонкую слюду, вставить в раму, чтобы поставить на посту.
Он родился в Украине, он не был в Армении. Когда мы подружились, я сказал, что устрою ему Армению.
Во время первой встречи я спросил, можно ли его потрогать. Я погладил его по бороде. Я люблю трогать, чтобы узнать человека. Я почувствовал, что он мне родной, сынок. Очень чистый юноша! Большой интеллектуал.
Андрій Куликов: Сергію, наскільки ви використовуєте спогади у свої постановках?
Сергій Проскурня: Ми їздили на першу річницю загибелі Сергія в село на Дніпропетровщині. Там вірменська громада знайшла кошти і зробила йому великий пам’ятник. Туди прийшли його мама і тато. Я почув страшні слова. Його мати сказала, що вона ненавидить Шевченка. Якби він не читав вірші Шевченка, я б не зняв цей сюжет, він би залишився живий.
Андрій Куликов: Чому вірменська громада мала збирати гроші на пам’ятник Сергію Нігояну?
Борис Єгіазарян: Армяне захотели это сделать. Это считалось выражением отношения к Сергею и отношения к Украине. Много армян спрашивают себя: «Он погиб, а я жив. Что я могу сделать?» Я знаю многих киевлян, которые говорили, что готовы дать денег на памятник. Мама была безутешна. 4 года я пытался уговорить ее, чтобы привезти в Киев лечить. Она говорит, что никогда не поедет в Киев, это Киев виноват, что ее сын умер.
Она так была ослеплена от боли! Но она втайне гордится сыном. Боль переходит в любовь. Эта женщина любит Украину, знает, что сын не зря ушел. Я всегда говорю, что Украина не забывает его.
Сергей погиб первым. Чтобы не произносить все имена, говоря о Сергее, мы говорим о каждом.
Андрій Куликов: Яка властивість виявлялася у Сергія найбільше?
Борис Єгіазарян: Он был романтиком. Он никогда не был в Армении, но сколько у него было информации, флагов, гербов от древней Армении до современности. Также он относился к Украине. Такий романтичний мрійник!
Сергій Проскурня: У мене відчуття, що він подолав психологічне відчуття провінційності. Його батьки рятувалися з Карабаху. Вони приїхали в Україну, щоб створити це чудо — Сергія. Поняття «Революція Гідності» у мене асоціюється з ним, тому що у нього була постійно рівна спина.
Борис Єгіазарян: Гідність — це його цінність.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.