У студії Громадського радіо — докторка історичних наук, завідувачка відділу джерелознавства новітньої історії України Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України Валентина Піскун.
Валентина Піскун: Те, що відбулося 18 березня 1921 року, було наслідком кількамісячних перемовин між Радянською Росією, Польщею і балтійськими країнами, які домовлялися про те, в який спосіб буде дозволено і що буде дозволено контролювати радянській Росії на постімперському просторі. Ці перемовини тривали з листопада до березня. Слід сказати, що в ризькі переговори включилися не лише представники Радянської Росії, не лише представники УСРС, а так само поляки, які були зацікавлені не просто в тому, щоб зупинити наступ російських радянських військ на територію Польщі, Польща стала своєрідним заборолом перед наступом радянських військ на Європу.
Євген Павлюковський: Побутує думка, що в Ризькому договорі Україна виступає як предмет договору, а не учасник. Польща, відстоюючи свої інтереси (можна говорити, що й інтереси Європи), пожертвувала Україну і частково Білорусь. Чи є таке твердження правильним?
Валентина Піскун: Воно абсолютно відповідає дійсності. Я багато разів брала участь у міжнародних наукових конференціях, зокрема у Польщі, де обговорювалося питання, чи зрадив Пілсудський Симона Петлюру, який уклав з ним у квітні 1920 року мирний договір про співпрацю. Так, Пілсудський зрадив, Польща зрадила УНР. Але чи варто нам засуджувати поляків? Вони захищали свої національні інтереси.
Євген Павлюковський: Але при тому прихопили шматочок України.
Валентина Піскун: Так, шматочок України і шматочок Білорусі. Цей договір сильно вдарив і по самій Польщі. На цей час в Польщі стоять українські війська, їх було понад 40 тисяч. Це ті люді, які готові були в будь-який момент ринутися в бій. Це була гра на межі фолу. Після цього Пілсудський поїхав у табори, опустив голову і перепрошував у українських вояків за підписану в Ризі угоду.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.