Що не так із муралами, або Як регулювати оформлення публічного простору

Ірина Славінська: 28 квітня відбулася дискусія про оформлення публічних просторів у Києві. Юлія одна з учасниць цієї дискусії. Скажіть, що не так із муралами в містах? Що не так із публічним простором?

Юлія Попова: Насправді, скарг дуже багато, особливо навесні. Було багато критичних матеріалів про побілку бордюрів, урн, дерев. Люди хочуть змінити цю застарілу практику. Коли вони не задоволені роботою ЖЕКу, то самі намагаються якось зробити яскравіше все навколо — прикрашають лебедями з шин, виробами з пляшок.

Ірина Славінська: Буквально днями йшла по Кріпосному провулку в центрі Києва — з одного боку Липки, Інститутська вулиця, з іншого — Маріїнський парк, і на виході з Будинку офіцерів є прекрасний зразок того, про що говорить Юля Попова — прикрашання вулиці пофарбованими пляшечками і таке інше.

Лариса Денисенко: Але крім цього стихійного дійства також стихійно з’являються меморіальні дошки. Хто має за це відповідати і узгоджувати.

Юлія Попова: На разі ця ситуація легітимна і практично ніяк не регулюється. Ми підходимо до питання, чим розрізняються публічний і приватний простір? В прикладі, який навела Ірина, це частково публічний простір, бо там мешкають люди, попри те, що це урядовий центр міста. Ми бачимо, що зараз влада також долучається до цієї народної творчості. Є ціла низка таких пам’ятників і муралів. Наприклад, ГО може звернутися до місцевої ради, обґрунтувати ідею створення пам’ятника чи меморіальної дошки, і її, скоріш за все, встановлять.

Лариса Денисенко: Подають для цього бодай якийсь архітектурний план?

Юлія Попова: Це ніяк не аналізують з точки зори архітектури чи дизайну. В нас немає уніфікованого коду міста, тому ми й пірнаємо у візуальний хаос. Наприклад, зараз до радянського монументу може вести доріжка з візерунками вишиванки. Мені здається, у нас зараз повсюди ідеологічне сум’яття.

Ірина Славінська: Хто має регулювати спільний публічний простір?

Юлія Попова: На разі публічний простір, це площа або зелені насадження, під юрисдикцією Департаменту з благоустрою і збереження природного середовища, тому він має стежити за виконанням подібних законів. На останній дискусії пан Олексій Рєзніков, заступник міського голови, задекларував, що десь у вересні вони планують приймати розпорядження «Про публічний простір». Вперше буде введений цей термін.

Лариса Денисенко: Яка концепція буде цього розпорядження?

Юлія Попова: Над концепцією цього нормативного документу працював ще попередній склад Департаменту містобудування та архітектури. По-перше, документ визначатиме, що таке публічний простір, хто ним має користуватися. Має бути прописано, що це публічна власність і будь-які його зміни мають відбуватися в інтересах усіх громадян.

Ірина Славінська: Але це ніяк не пояснює, що не так з муралами?

Юлія Попова: І не буде пояснювати. Коли він наводив якісь приклади (Олексій Рєзніков, — прим. ред.), то серед прикладів, це те, що люди в центрі сушать на балконах білизну і це дуже погано. Тематика звузилася до такого… Але це не компенсує нестачу компетенції на місцях. Візуальний код потрібно якось імплементувати.

Коли йдеться про оформлення маленької площі районного значення, все одно потрібно створити для неї проект. І яким він буде, залежатиме від районної ради. В контексті децентралізації потрібно приділяти дуже велику увагу районним радам. Зі свого боку вони мають консультуватися з експертами, самостійно проводити конкурси, залучати активістів, громадськість. Так саме і узгодження муралів. Важливо розуміти, що проблема не в тому: подобається, чи не подобається картинка. Проблема не у візуальному аспекті, а в тому, як все це вводилося.

Це почала одна організація «Art United Us», яка зараз заявила, що її мета зробити 100 муралів у Києві. Починаючи зі Святошинської райдержадміністрації, була добре налагоджена комунікація з Іллєю Сагайдаком, який зараз радник міського голови. Вони робили все ударними темпами, переключалися на інші райони і фактично стали монополістами в місті. І це є проблема. Мурали були спочатку протестне мистецтво, і його краса саме в тому, що воно створено людьми, які не мають доступу до адміністративних ресурсів.