Шістдесятництво не закінчилось у 60-х роках — Оксана Пахльовська

Книга «Гармонія крізь тугу дисонансів» Івана Дзюби, Ліни Костенко і Оксани Пахльовської незабаром вийде друком у виданні «Либідь». Книга про творчість Ліни Костенко, а також її новітні інтерв’ю культурологині Оксані Пахльовській. В них зокрема йдеться про рух шістдесятників. Андрій Куликов, починаючи інтерв’ю з Оксаною Пахльовською поставив під сумнів популярну нині тезу про те, що українська політична нація сформувалася під час майдану 2013-2014 років. Натомість рух шістдесятників вже був свідченням існування української політичної нації навіть у радянські часи.

Оксана Пахльовська: Ідучи о вас на інтерв’ю я думала про цю проблему. Про те, що без 60-их років не міг би відбутися Майдан. Якщо подивитися українську культуру на рівні історії, ідей, ця політична нація вже формувалася. Вона мала ідеї, концепції. Інша справа – вона мала також дуже сильних ворогів та противників цих концепцій.

Великою мірою, мій діалог з мамою – це початок діалог із 60-ими роками.

Андрій Куликов: Для тих, хто не знає: Ліна Костенко – мама Оксани Пахльовської. Влив Ліни Костенко на політичне життя очевидний. Іван Дзюба – величезна постать в українській літературі. І самостійна, але набагато молодша, і більше в галузі культури Оксана Пахльовська. Три імені на обкладинці. Наскільки ви відчували себе учасницею діалогу?

Оксана Пахльовська: Мама не хотіла свого імені ставити, але видавництво наполягало, оскільки там багато її матеріалів. Через це книжка «Поети для епох» перетворилася на «Гармонія крізь тугу дисонансів». Я себе почувала в центрі якоїсь зустрічі, яку я давно шукала. Іван Михайлович для мене як частина родини. Той факт, що вони з мамою продовжили діалогувати між собою, що почалося в 60 роки, це дуже дорого.

Країна за 25 років не здобулася на бодай мінімальне адекватне розуміння, що таке шістдесятники, які це трагічні багато в чому, переможні, складні постаті. І ми їх не всіх знаємо.

По-перше. Шістдесятництво – це комплексний феномен, бо це письменники, кінематографісти, художники, музиканти. Є громадянське суспільство, яке їх підтримувало – це теж шістдесятники.

Андрій Куликов: Мене колись навчали, що перед тим, як читати романи, треба подивитися на останні кілька рядків, і з них визначити, чи гарний цей роман, чи його не варто читати. Я іноді застосовую це не лише до романів. Я почав читати передмову до книжки з останнього абзацу. Мене привабила фраза «Ми не робимо ребредингу». Чому ви вважали за потрібне це підкреслити?

Оксана Пахльовська: Тому що є відчуття відсутності моральної пам’яті у суспільства. Все стає комерційним. Не зважаючи на трагедію, яку пережило суспільство і продовжує переживати. Ми перебуваємо в контексті плиткого суспільства: є абсолютна текучість пам’яті, стосунків, моральних якихось вартостей. Дуже легко часом говориться про великі і страшні події. Коли я думаю про Крут, я бачу підлітків, які обійнялися перед смертю.

Я не маю права про них забувати. Бо я живу вже в іншому часі. Я зобов’язана використати цей час для пам’яті. Питання пам’яті абсолютно ключове для нас. Україна зобов’язана будувати свою пам’ять на користь культурним смислам.

Андрій Куликов: Що нам не варто знати про шістдесятників?

Оксана Пахльовська: Треба розуміти, що шістдесятники – це великі індивідуальності. Вони в часі розвиваються. Звичайно, були шістдесятники, які в чомусь зламалися, змінилися. Це теж треба знати.

Є знання, яке мало бути сублімоване для школи. Інше – для професійних. Є проблема селекції фактів, явищ. але знати. Тому що в нас зараз серед шістдесятників називають непричетних до цього руху людей, які, можливо, сиділи в спілці письменників, і виключали з неї того ж Івана Дзюбу, знаючи, що наступного дня його заарештують. Мені здається, важливо зрозуміти, що являє собою кожна з постатей. Зрозуміти також зміст цього руху.