Про причини вимушеного переселення українців, допомогу київських волонтерів і маршрути, за якими відправляли біженців говорить письменник, краєзнавець, дослідник історії Києва Станіслав Цалик.
Василь Шандро: Говоритимемо про цикл дописів «Блог історика» та про біженців 1915 року. З яких причин ці люди переселялися до Києва?
Станіслав Цалик: Це не тільки люди з Галичини, але і з Волині, і з Подільської губернії — це був ширший формат. Йшла Перша світова вже майже рік, Російська армія наступала і йшла теренами Австро-Угорщини. Кияни легковажно вважали, що перемога буде як не сьогодні, то завтра. Але з травня 1915 року ситуація почала кардинально змінюватися: австрійське військо почало наступати, а російське — відповідно, відступати. І стало зрозумілим, що це не тимчасова поразка, а що процес затягнеться надовго. І от тоді з Петрограда надійшов наказ, що території, які залишаються ворогові, мають бути повністю зачищені. Це має бути мертва зона.
Тетяна Трощинська: Які це були масштаби?
Станіслав Цалик: Йшлося про 4 млн людей за півроку. Але оскільки все це було раптово, було багато зовсім «не шляхетних» речей: людей виселяли примусово. Якщо жінки теоретично могли заховатися в лісі, що абсолютно не мало сенсу, то чоловіків у віці 17 – 45 років під конвоєм виселяли у глибину Російської імперії. Тому що це були люди мобілізаційного віку і було побоювання, що австрійці могли використати їх на свою користь.
Це перша така масштабна депортація на цих теренах, яка є забутою. Міряли не людьми, а родинами. З собою можна було взяти не більше, ніж 81,5 кілограм речей. У вагоні мало бути не менше 30 людей, але не було вказівки, не більше скількох. Тобто, вагони просто «набивали» людьми.
Василь Шандро: Якими були маршрути?
Станіслав Цалик: Маршрут переважно спрямовувався на Київ, але він був транзитним містом: не всі мали осісти й жити там. Тут відбувалася «фільтрація»: приїжджало багато хворих людей і задля того, аби попередити епідемію, їх ізолювали.
Настпуним вузловим пунктом був Харків. А взагалі за наказом вони мали їхати в глибину Російської імперії — Рязанську, Тульську губернії.
Василь Шандро: Як кияни приймали цих людей?
Станіслав Цалик: На приватному рівні реакція була різною. Транспортування людей було жахливим, тому на місце призначення вони приїжджали голодними та хворими. Відразу ж на товарній станції, куди прибував потяг, діяли харчовий та медичний пункти.
Діяв «Тетянинський комітет», який організувала дочка Миколи ІІ. Ця структура мала допомагати біженцям, як їх тоді називали, але гроші туди надходили бюджетні. Через те, що шпиталі Києва не могли забезпечити лікуванням таку кількість людей, комітет займався питанням оренди приміщення для відкриття шпиталів для біженців.