Василь Шандро: Чи відчувається, що кінематографічний процес в Україні пішов, і вихід нового фільму не сприймається більше як дивовижа?
Дмитро Мойсеєв: Процес іде, незважаючи на те, що була перерва у фінансуванні, пов’язана з подіями на Сході. Ми почали знімати, коли не було фінансування, але нам Держкіно допомагає вийти у прокат. Ми виходимо у 15 містах України ― для авторського кіно це нормально. Я подіваюся, що глядач просто візьме і прийде подивитися.
Василь Шандро: Розкажіть про фільм «Час хризантем».
Дмитро Мойсеєв: Життя будь-якої людини складається не тільки з похитивних моментів, а й з трагедій і втрат. Втрату переживає і моя головна героїня, але це не означає, що фільм сумний. Це філософське переживання цієї трагедії.
Моя героїня проходить серйозний шлях переосмислення свого життя і виходить вдячною за те, що з нею відбувається.
Це три дні жінки від втрати чоловіка до похорону. За жанром це драма, але це не сумне кіно.
Євген Павлюковський: Чи багато фільмів жанру драми у нас зараз знімають?
Дмитро Мойсеєв: Жанр драма дуже широкий. Історичне кіно також підпадає під жанр драми. У драмі головний герой живе, а не помирає, і він може сміятися, але не весело.
Василь Шандро: Звідки назва фільму?
Дмитро Мойсеєв: По-перше, у фільмі є візуальний символізм. А в Японії поширена традиція, що у час цвітіння хризантем люди ходять і задумуються над своїм життям. Звичайно, що коли ти роздумуєш про своє життя, розглядаючи квіти, то це спонукає по-доброму думати про своє життя. І це було початком назви фільму.
Василь Шандро: Коли відбудеться прем’єра фільму?
Дмитро Мойсеєв: 27 травня у кінотеатрі «Київ». Взагалі фільм виходить на екрани із 1 червня у Києві, Львові і Луцьку, трохи пізніше ― в інших містах.
Василь Шандро: Чи є під час виробництва кіно проблема мови?
Дмитро Мойсеєв: Так, по-перше, людям все ще важко чути мову без сленгу чи суржику. Якщо людина починає і завершує речення без якогось обороту «з під’їзду», то викликає роздратування: мовляв, люди так не говорять.
Кіно ― це мистецтво. Я б не хотів, щоб мої персонажі були глупішими за глядача. Я б хотів, щоб не лише глядач, але у першу чергу я міг чогось навчитися у персонажів.
Моя головна героїня ― високодуховна людина, яка піднімає дуже багато різноманітних питань. Дія відбувається на Лівому березі у Києві.
Євген Павлюковський: Якою мовою знімали фільм?
Дмитро Мойсеєв: Українською. Я і спілкуюся українською, хоч і не все життя. Я народився у Херсоні. На Херсонщині дивно з питанням мови: область була переважно українськомовною, а сам Херсон ― російськомовним.
Люди, що переїхали з області у Херсон, перейшли на російську, щоб не виглядати «селюками». А я народився у Херсоні, і тепер повертаюся туди з українською мовою трохи чужий.
Євген Павлюковський: На фільм не було державного фінансування. Хто заплатив за кіно?
Дмитро Мойсеєв: Фільм фінансувало дуже багато людей. Але це не блокбастер ― ви не побачите у ньому підриву моста Патона. Але ви побачите почуття людей і щось більше, ніж зовнішнє.
Василь Шандро: Наскільки детальніше сценаристи почали досліджувати, що хвилює сучасного глядача?
Дмитро Мойсеєв: Я знаю деякі фільми про «сьогодні». У «Часі хризантем» багато побутових тем, які треба чи відпустити, чи переосмислити. Я іноді ходжу по Києву і бачу, що люди нерадісні. А не отримувати радість від життя ― це, як на мене, серозний гріх, бо за життя треба бути вдячним, що б з тобою не траплялося.
Євген Павлюковський: Хтось із режисерів казав, що українцям потрібно навчитися бачити себе у кіно, бо, як правило, ми бачимо російський чи амеркианський побут, а українського не бачимо. Наскільки це, на вашу думку, принципово? Саме тому у вашому фільмі, як ви кажете, багато побуту?
Дмитро Мойсеєв: Дія відбувається у столиці, і куди ви не повернетеся ― побачите якщо не побут, то його результат. Мені це цікаво, я бачу в цьому якусь прогалину. У мене все більше у роботах є боротьби людини проти упереджень, які нам нав’язували з дитинства.
Василь Шандро: Крім того, ми звикли дивитися кіно з перекладом, і коли звучить оригінальний голос героя, це дивує.
Дмитро Мойсеєв: Це звичка, і все, що не підпадає під звичку, здається дивним. Якщо ми подивимося індійський фільм, він нам буде незрозумілим і гіперболізованим. А в Індії люди дивляться це кіно, як ми дивимося наше класичне.
Потрібно звикати до себе, до своєї мови. Я живу тут, я бачу, скільки людей переходить на українську, її стає більше, і з кожним днем людям стає все легше спілкуватися українською, бар’єр стирається. Бар’єр буде стиратися і в кіно.
0