Україна в порушення міжнародних зобов’язань не надає притулку біженцю, — Буткевич

Ірина Славінська: В студії Максим Буткевич, співкоординатор проекту “Без кордонів” та ГО “Центр Соціальна Дія”. Поговоримо про долю опозиційного активіста на ім’я Абдусамад Аміров. Він із Таджикистану, і просив в Україні притулку, але не отримав його. І тепер цьому активісту загрожує департація. Але почнемо з самого початку: хто такий Абдусамад Аміров і чому його історія важлива у контексті того, що сьогодні відбувається, і в Україні зокрема?

Максим Буткевич: Абдусамад Аміров — молодий громадянин Таджикистану, якому на початку січня виповниться 23 роки. Останні пів року свого життя він провів в Україні і, на жаль, більшість цього часу не в найкращих умовах. По-перше, позбавлений волі, а по-друге — під загрозою видворення назад до Таджикистану.

Ірина Славінська: А чому позбавлений волі?

Максим Буткевич: Його затримали, і до тепер його адвокати не можуть зрозуміти, хто, тому що він лише знає, що це були люди в цивільному. Він не володіє на достатньому рівні українською і російською. Йому показували якісь посвідчення. Хтось його доправляв до суду, а пізніше — власне до пункту тимчасового перебування іноземців у Чернігівській області. Є всі підстави вважати, що це співробітники СБУ.  

Юрій Макаров: А де це сталося?

Максим Буткевич: В Харкові, влітку цього року. Він цілком легально перебував на території України, в нього навіть не вибігло 90 днів з моменту в’їзду, протягом яких будь-який громадянин Таджикистану, якщо вже в’їхав, може перебувати без реєстрації. Його визначили як людину, яка перебуває з порушеннями правил, наскільки ми можемо зрозуміти, бо, знову-таки, він не розумів документів, які його змусили підписати, не був забезпечений перекладачем. Але найгірше в цьому те, що у разі видворення назад до Таджикистану на нього не очікує нічого доброго. Щонайменше мова йде про переслідування за політичні переконання.

Ірина Славінська: А чому він взагалі покинув Таджикистан? Від чого він тікав і що йому може загрожувати?

Максим Буткевич: У нас наразі стільки своїх подій і бід, що мало хто з наших спів-громадян слідкує за подіями в Таджикистані. А там останніми роками розвиваються важливі й сумні події. Абдусамад виїхав із Таджикистану як заробітчанин, як дуже багато таджиків, як ми знаємо, до РФ. І, вже перебуваючи в Росії, він познайомився з опозиційним політичним рухом, нерелігійним і ненасильницьким, який має назву “Група 24”. Цей рух було засновано 2012 року, передусім поміж трудовими мігрантами за межами Таджикистану, бо всередині країни вести опозиційну політичну діяльність неможливо. І це характерно не лише для Таджикистану, те саме можна сказати й про Узбекистан і ще цілу низку пострадянських центральноазійських країн. І,  на жаль, те, що трапляється з таджицькими дисидентами, характерно і для дисидентів з інших пострадянських азійських країн.

Засновник цього руху — бізнесмен Умаралі Кувватов закликав до демократичних перетворень, було створено цю “Групу 24”. В РФ були мирні зібрання, присвячені цьому. Діяльність велася насамперед закордоном. Зв’язок підтримувався через інтернет-засоби конференц-зв’язку, передусім через радіосистему Zello, з якою багато з нас знайомі з 2014 року.

І ця “Група 24” з осені 2014-го, коли був заклик до ненасильницьких мирних протестів в Таджикистані, була оголошена таджикським судом екстремістською, і незабаром почали зникати люди, які були до неї причетні. У Санкт-Петербурзі зник відомий таджицький блогер, причетний до цього руху. Він дотепер не знайдений. В Москві зазнав ножових поранень один з лідерів цього руху Максуд Ібрагімов, і потім він був викрадений з території Росії. Зараз його в Таджикистані засуджено до 17 років суворого режиму. Це кілька людей отримали від 16,5 до 18 років. Мова йшла про системні катування, залякування родичів активістів цього руху. Засновник руху — Умаралі Кувватов в березні 2015 року був розстріляний на вулиці Стамбула в Туреччині, де він перебував. І міжнародні правозахисні організації розглядають це вбивство так само, як таджицька опозиція — як політично вмотивоване.

Юрій Макаров: На вашу думку, чи можна це назвати тандемом Росії і Таджикистану у боротьбі з інакодумцями?

Максим Буткевич: З усього, що ми бачимо, мова йде про стратегічну співпрацю і політичного керівництва двох країн, і спецслужб. Спроба розгорнути опозиційну політичну діяльність таджикистанську на території РФ призвела до сумних наслідків, які не можливі без участі російських силових структур. Те саме — викрадення активістів, вивезення їх з території РФ. Врешті-решт дехто з них формально були вже російськими громадянами. І все одно з ними ставалося те, що ставалося.

Юрій Макаров: А як же “Русские своих не сдают?”

Максим Буткевич: Очевидно, не сильно «своїми» в даному разі виявилися таджикистанські опозиціонери.

Ірина Славінська: А щодо України у випадку з Аміровим? Наскільки це типове українське судове рішення — видати людину, яка шукає притулку, назад до батьківщини, де, можливо, не надто безпечно.

Максим Буткевич: На даний момент, на щастя, таке рішення не дуже типове. Та, на жаль, воно все одно не поодиноке. Періодично українська система обирає ненадання притулку, іноді разом із гілкою судової влади вляпується — не можу знайти іншого слова — в міжнародні правозахисні скандали, пов’язані, власне, із порушенням цього базового принципу міжнародної системи притулку — категорична заборона видання країні, в якій на неї чекають катування, позбавлення волі чи переслідування за переконання.

Юрій Макаров: Тобто надавати чи не надавати притулок — це не добра воля нашої держави, а її обов’язок? Чим він зумовлений?

Максим Буткевич: Абсолютно однозначно. Ще від 2002 року, коли Україна підписала і ратифікувала Конвенцію ООН про біженців від 1951 року і протокол до неї від 1967-го, Україна зобов’язана надавати людям притулок, якщо вони не можуть і не бажають повернутися до країни походження через побоювання переслідувань за низкою ознак, і політичні погляди — одна з них. Ми зобов’язалися це робити. Це не та ситуація, де ми можемо розмірковувати, хочемо ми того чи ні. Крім цього, є ще ціла низка міжнародних правових документів, які забороняють навіть незалежно від політичних поглядів видавати людину туди, де на неї з великою ймовірністю очікують катування. Це міжнародні Конвенція ООН проти катувань, Європейська конвенція з прав людини. І, до речі, ЄСПЛ вже виніс не одне рішення, в яких забороняв видавати людей до Таджикистану саме через те, що там на них очевидно чекають тортури. Ці рішення не скасовані, і ситуація в Таджикистані не змінилася.

Ірина Славінська: А в цій ситуації будуть подальші дії? Чи планують захисники Амірова звертатись до інших інстанцій — до апеляційного суду чи ЄСПЛ?

Максим Буткевич: Позавчора справа розглядалася Київським адміністративним апеляційним судом, і я був там при винесенні рішення, виступаючи власне як свідок. На жаль, всі попередні рішення залишено в силі, в тому числі про видворення. І далі у нас залишаються національні процедури, можливо, касація. Але вона не призупиняє дії рішення про видворення. В принципі, говорячи повсякденною мовою, тепер в будь-який момент Абдусамада можуть видати, і це не буде проти українського законодавства, тобто рішення судів і Міграційної служби.

Ірина Славінська: Ці офіційні інституції не знають про проблеми а Таджикистані чи про законодавчі рамки, які були описані вище?

Юрій Макаров: Чи їм “по барабану”?

Максим Буткевич: І тоді запитання — чому “по барабану” людям, які вирішують долі інших людей? Чесно кажучи, подібні рішення для мене загадка і в попередніх справах, і в цій. Для мене особисто неприємним знаком було те, що цього разу рішення було винесено надзвичайно швидко. Адвокати надали і докази, і свідчення міжнародних правозахисних організацій, і звіти. І все це мало бути проаналізовано суддями у встановленому порядку перед винесенням рішення. А вони перебували у нарадчий кімнаті кілька хвилин перед тим, як вийти з готовим рішенням. Це дуже неприємний симптом, який натякає на те, що рішення могло бути готовим заздалегідь.

Або “по барабану”, або мова йде про те, що у випадку з Міграційною службою є небажання, щоб оці от “дивні” люди з проблемами в себе вдома ще приїздили сюди. В будь-якому разі, в нас залишається надія на ЄСПЛ. Тут мова йде про так зване 29-те правило регламенту суду, коли він зобов’язує ту чи іншу державу, в даному разі Україну, дуже швидко зробити або не робити чогось до розгляду питання по суті. В даному разі — не видворяти Абдусамада Амірова до того, як його справу буде розглянуто Європейським судом по суті. Бо якщо його видадуть і він опиниться у таджикистанській в’язниці, вже звідти він поскаржитись адекватно не зможе, і представляти свої інтереси теж.

Юрій Макаров: А де зараз знаходиться Аміров?

Максим Буткевич: В пункті тимчасового перебування іноземців на Чернігівщині. Так само, як і його колега, молодший за нього на рік, з подібною історією, чию справу суд буде слухати 25 січня. До тепер вони знаходяться там.

Юрій Макаров: А чи можливо юридично його передання іншій, третій країні?

Максим Буткевич: Теоретично можливе, тому що рішення про видворення — це не рішення про екстрадицію як передання з рук на руки силовикам тієї країни. Але, по-перше, тут мова йде про примусове видворення — він не сам виїде. По-друге — куди? В нього не просто немає ніякого шенгену в паспорті, а взагалі під час затримання тими невідомими в цивільному паспорт було відібрано, і на даний момент його не існує, його ніде не можуть знайти. Таджикистанець без паспорта навряд чи буде прийнятий будь-якою країною, крім, власне, Таджикистану, де до його родичів вже приходили місцеві силовики. Там на нього чекають, але тоді його видавати не можна.