Україна втратила можливість до змін під час Революції на граніті, а не майданів, - Олесь Доній

Про революції і політику говоримо із народним депутатом України 6-го та 7-го скликань, громадським та культурним діячем Олександром Донієм. Він був активним учасником Помаранчевої революції та Революції на граніті 90-х років.

Сергій Стуканов: Тепер ми ще маємо Революцію Гідності 2013-2014 років. Здається, що Україна зациклилась на спробах щось змінити. Але до кінця довести справу щоразу не виходить.

Олександр Доній: У Жовтні 1990 року я був організатором і одним із трьох керівників Революції на граніті. Під час Помаранчевої революції і Євромайдану я був рядовим учасником. Це чітка відмінність. Потрібно розуміти, що студентська Революція на граніті була із плеяди оксамитових революцій, які прокотилися країнами Центральної Європи. Відмінність була тільки у тому, що наша революція була на рік пізніше. Це був перший і останній ідейний майдан. Ідейними були і люди, які виходили на площу, і керівництво. Помаранчева революція і Євромайдан уже відрізнялися. Тому що ідейними були мільйони людей, які взяли участь у революціях, а зовсім інші цілі мало їхнє керівництво. Це були частини існуючих кланів, які хотіли отримати більше місць при владі. Вони перемагали і отримували ці місця, – у цьому колосальна відмінність.

Чому Україна проводить майдани і далі борсається у цьому? Бо у нас майдани – це героїчні одноразові вибухи енергії українського духу. Але вони проявляють несистемність, бо під час цих майданів ми не створюємо структури. Під час Революції на граніті були дві структури: Українська студентська спілка та Студентське братство, яке очолював Маркійн Ващишин у Львові. Вони замислювали ці акції, і провели їх від початку до кінця. Натомість під час Помаранчевої революції і Євромайдану таких громадських організацій, які би від початку до кінця керували акціями не було. Були політичні партії, на чолі яких були або представники олігархічних кланів, або вони були підконтрольні через економічні і медійні засоби.

Сергій Стуканов: А громадська організація «Пора», яка тільки потім стала партією?

Олександр Доній: Вона була створена громадськими активістами, але не була керівною помаранчевою силою. Де-факто цю молодіжну ініціативу тримали через економічні важелі впливу. І не дивина, що потім керівник цієї організації, Владислав Каськів, став одним із чільних діячів режиму Януковича.

Але насправді ця революція, з точки зору керування, була прогнозована відразу. У першу ніч працівники моєї організації Центру дослідження політичних цінностей рвалися йти на майдан. Усі вони були молодші від мене на 10 років. Я із ними провів невелику політбесіду, де сказав, що через рік буде розчарування, корупційні скандали та самодискредитація. Вони були ошелешені. Але я їм також сказав, що не вийти ми не маємо права, бо з протилежного боку ще гірші сили. Тобто, з боку Януковича – це відверті бандити і орієнтація на Росію.

Євген Павлюковський: Зараз у частини суспільства побутує така думка, що Помаранчева революція все-таки себе не виправдала, дискредитувала, і  ні до чого суттєвого не привела. То це був провал, чи невеличкий крок до розвитку громадянського суспільства?

Майдан – це романтичний прояв у сотні тисяч людей

Олександр Доній: Я так не вважаю, і дивуюся, де це ви таке вичитуєте. При усьому скепсисі до Євромайдану, я не вважаю, що він даремний, зважаючи на те, що нинішня влада розтоптала його ідеали. Тому що він проявив абсолютно тектонічні злами в українській свідомості. Я знаю дуже багато людей, яких Євромайдан змінив психологічно. Вони демократизувалися, українізувалися та ідеалізувалися. Тобто, Майдан – це романтичний прояв у сотні тисяч людей. У цьому плані він абсолютно позитивний і це необхідний

Інша справа, що у цих людей не вистачає розуміння, щоб під час революції створити власні структури. Користуючись досвідом Помаранчевої революції, перед початком Євромайдану я говорив, що нам необхідно створити спільну структуру для усіх опозиційних сил: опозиційні політичні сили парламентські, опозиційні політичні партії позапарламентські, громадські ініціативи та організації, і, найважливіше, всі громадяни, які не належать до партій чи організацій, але вважають себе опозиційними до влади. Необхідно створити структуру на кшталт польської «Солідарності», чи Народного Руху зразка кінця 80-х і початку 90-х років, коли не було партії або громадської організації. Я це говорив за рік-два до Євромайдану. Це не було почуто. Під час Майдану я пропонував, щоб від кожного намету було по два-три делегата, щоб ми усі зібралися, створили спільні структури і затвердили вимоги. Для того, щоб цього не відбулося керівництво партії створило раду Майдану. Потім вони асимілювали активістів і викинули їх за відсутності потреби. Проблема не у тому, що це захотіли зробити керівники партії. Проблема у тому, що ми, як громадянське суспільство, не спромоглися до створення альтернативи, тобто, власних спільних структур.

Ми, як студенти, могли собі дозволити робити революції за свої гроші 

І вже у нас відбулися три майдани. Якщо на першому, студентській Революції на граніті, структури були, то далі іде відступ. Далі спроможності громадськості організувати себе не вистачає. Чому? Ми ж не стали тупіші, чи гірші. Відмінність ось у чому. В кінці 80-х і початку 90-х ми могли робити революції за свої кошти.  При тому всьому, що СРСР була бідною державою, люди могли собі дозволити робити революції за свої кошти. Ми, як студенти, могли собі дозволити робити революції за свої гроші. Ми не потребували підтримки олігархату, чи будь-кого. Тобто, це були добровільні внески у межах організації. В подальшому цього не відбулось, бо олігархат цілеспрямовано доводив українців до бідності. Будь-які громадські ініціативи, не кажучи про партії, для політичної громадської діяльності та самоіснування були змушені звертатися за підтримкою.

Ми могли не звертатися до олігархів, за свої стипендії брати спальники і намети в пунктах прокату, а, окрім того, звичайні люди приносили кошти, спальники, намети вже на площі. Тобто, це була добровільна самоорганізація. Тепер можливості утримувати у людей немає. Саме тому влада зацікавлена, щоб люди в Україні були бідними, тоді вони не створять альтернативу існуючій системі.

Євген Павлюковський: Але під час Революції на граніті олігахату у такому вигляді, в якому він уже існував під час Помаранчевої революції та Революції гідності не було. Може, і у цьому причина?

Олександр Доній: Ви абсолютно праві. Тоді олігархату ще не було. Єдиним олігархом була Комуністична партія, яка мала кошти, підприємства, приміщення та медіа. Щоб зламати цю систему необхідно було усунути її, були потрібні перевибори. Але цю вимогу виставляли лише студентські організації.

Для того, щоб не допустити такої можливості Компартія підняла потім віковий бар’єр, щоб такі молоді і просунуті люди не потрапили у політику. Тоді підняли із 21-го року до 25-ти. На цьому була поставлена крапка не лише першому студентському Майдану, але і можливим змінам. Після того почав утворюватися олігархат, що поєднаний не тільки з грішми, але й владою.

З початку 90-х можливості змін в Україні фактично уже були знищені. Реально єдину можливість для змін ми втратили у 90-х, а не під час Помаранчевої революції чи Євромайдану. Вже реальних можливостей для змін не було, як це не прикро. Лише для точкових, повільних та уповільнених змін. А реально радикально змінити ситуацію можна було лише на початку 90-х років. Ось причини усіх негараздів України.