Українці на непідконтрольних територіях проявляють більший інтерес до діалогу

Наталя Соколенко: Для чого це потрібно людям, які організували цей проект?

Наталія Романь: Слово «діалоги» ми використовуємо в сенсі миротворчої процедури. Ця розмова структурована, побудована таким чином, щоб люди в першу чергу почули іншу думку.

Людині, яка готова вступити в такий діалог, потрібна велика мужність: те, що не вписується у світосприйняття людей, може їх змінити, поранити, і почути це до кінця і поєднати зі своїм світосприйняттям ― це важка робота.

Наталя Соколенко: Як це відбувалося?

Наталія Романь: У «Донбаському діалозі» беруть участь люди, що перебувають у Донецьку і Луганську. Не завжди є змога туди приїхати, тому частина діалогів відбувається в онлайн-форматі.

Цей марафон був вже третім. Я була рада, що двоє людей, які попереднього разу брали участь у діалозі онлайн, цього разу приїхали.

Ми обговорювали три теми:

• амністія ― ми дійшли до висновку, що ця тема сприятиме примиренню: вона неймовірно болюча і складна, але з цього має починатися перехід до примирення на рівні дій;
• відділення Криму;
• роль медіа у конфлікті.

Наталя Соколенко: Чим є амністія для мешканців непідконтрольних територій? Чому це для них важливо?

Наталія Романь: Ми намагалися порушувати цю тему так, щоб розглядати злочини, притаманні обом бокам. Адже з нашого боку також є люди, які наробили такого, за що їм зараз соромно і за що вони потребують амністії. Дуже важливо, щоб це було симетрично, щоб було рівноправ’я в законах.

Ймовірними перепонами стануть велика недовіра до влади і побоювання, що закони працюватимуть неоднаково: наприклад, до добровольця закон про амністію не буде виконуватись так, як до ополченця.

Ми виокремили злочини, які не мали б бути амністовані, і те, що можна пробачити. І є кілька видів злочинів, щодо яких ми не дійшли спільної думки. Це може стати предметом національного діалогу.

У нас було питання, звідки має початися амністія, щоб її сприйняли люди: з політичного рівня чи з національного діалогу.

Любомир Ференс: Українське суспільство готове до діалогу? Тому що складається враження, що суспільство більше схильне до колючого дроту і всіх за огорожу.

Наталія Романь: Коли організатори збирали людей на цей марафон, парадокс був у тому, що найменше бажаючих було з контрольованої Україною території. Навіть з Донецьку людей було більше. Із Криму не було жодної людини, навіть в онлайн-діалозі ― там люди не довіряють чи бояться репресій.

Думаю, небажання українців говорити пов’язане з тим, що на глобальному рівні суспільство постійно тримають у нездоровому емоційному стані. Через це їм важко приймати раціональні рішення. Виживати у цьому стані їм допомагає чітка позиція: вони вирішують, за кого вони, і намагаються цієї позиції дотримуватися.

Тому легко об’єднуються ті, хто поділяє цю думку, а той, хто не поділяє думку, вважається ворогом. Взагалі нам зараз дуже притаманне бажання знайти ворога.

Емоційне напруження у суспільстві вигідне багатьом силам, які можуть бути між собою у конфронтації. Медіа виступають як інструмент, але також мають свої інтереси: краще продається продукт, який емоційно забарвлений.