https://static.hromadske.radio/2018/08/gromadska-hvilya-s.svg

Українці на непідконтрольних територіях проявляють більший інтерес до діалогу

Натомість українці з підконтрольних територій досить пасивно ставляться до можливості діалогу, каже соціологиня, ведуча «Донбаських діалогів» Наталія Романь

Ведучi

Любомир Ференс,

Наталя Соколенко

Гостi

Наталія Романь

Українці на непідконтрольних територіях проявляють більший інтерес до діалогу
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_hh_2017-03-25_roman.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_hh_2017-03-25_roman.mp3
Українці на непідконтрольних територіях проявляють більший інтерес до діалогу
0:00
/
0:00

Наталя Соколенко: Для чого це потрібно людям, які організували цей проект?

Наталія Романь: Слово «діалоги» ми використовуємо в сенсі миротворчої процедури. Ця розмова структурована, побудована таким чином, щоб люди в першу чергу почули іншу думку.

Людині, яка готова вступити в такий діалог, потрібна велика мужність: те, що не вписується у світосприйняття людей, може їх змінити, поранити, і почути це до кінця і поєднати зі своїм світосприйняттям ― це важка робота.

Наталя Соколенко: Як це відбувалося?

Наталія Романь: У «Донбаському діалозі» беруть участь люди, що перебувають у Донецьку і Луганську. Не завжди є змога туди приїхати, тому частина діалогів відбувається в онлайн-форматі.

Цей марафон був вже третім. Я була рада, що двоє людей, які попереднього разу брали участь у діалозі онлайн, цього разу приїхали.

Ми обговорювали три теми:

  • амністія ― ми дійшли до висновку, що ця тема сприятиме примиренню: вона неймовірно болюча і складна, але з цього має починатися перехід до примирення на рівні дій;
  • відділення Криму;
  • роль медіа у конфлікті.

Наталя Соколенко: Чим є амністія для мешканців непідконтрольних територій? Чому це для них важливо?

Наталія Романь: Ми намагалися порушувати цю тему так, щоб розглядати злочини, притаманні обом бокам. Адже з нашого боку також є люди, які наробили такого, за що їм зараз соромно і за що вони потребують амністії. Дуже важливо, щоб це було симетрично, щоб було рівноправ’я в законах.

Ймовірними перепонами стануть велика недовіра до влади і побоювання, що закони працюватимуть неоднаково: наприклад, до добровольця закон про амністію не буде виконуватись так, як до ополченця.

Ми виокремили злочини, які не мали б бути амністовані, і те, що можна пробачити. І є кілька видів злочинів, щодо яких ми не дійшли спільної думки. Це може стати предметом національного діалогу.

У нас було питання, звідки має початися амністія, щоб її сприйняли люди: з політичного рівня чи з національного діалогу.

Любомир Ференс: Українське суспільство готове до діалогу? Тому що складається враження, що суспільство більше схильне до колючого дроту і всіх за огорожу.

Наталія Романь: Коли організатори збирали людей на цей марафон, парадокс був у тому, що найменше бажаючих було з контрольованої Україною території. Навіть з Донецьку людей було більше. Із Криму не було жодної людини, навіть в онлайн-діалозі ― там люди не довіряють чи бояться репресій.

Думаю, небажання українців говорити пов’язане з тим, що на глобальному рівні суспільство постійно тримають у нездоровому емоційному стані. Через це їм важко приймати раціональні рішення. Виживати у цьому стані їм допомагає чітка позиція: вони вирішують, за кого вони, і намагаються цієї позиції дотримуватися.

Тому легко об’єднуються ті, хто поділяє цю думку, а той, хто не поділяє думку, вважається ворогом. Взагалі нам зараз дуже притаманне бажання знайти ворога.

Емоційне напруження у суспільстві вигідне багатьом силам, які можуть бути між собою у конфронтації. Медіа виступають як інструмент, але також мають свої інтереси: краще продається продукт, який емоційно забарвлений.