«Громадське радіо»
Голова Спільноти Святого Егідія в Україні Юрій Ліфансе розповідає про допомогу бездомним.
Василина Думан: Багато бездомних повертаються до життя у суспільстві?
Юрій Ліфансе: Є люди, як повертаються, але треба їм у цьому допомогти. Особливо важливо бути поруч у перші, найскладніші моменти, коли достатньо зробити досить маленькі речі, щоб вони повернулися. Реабілітація, повернення до суспільства відбуваються зовсім по-різному. Це проблема неготовності міста допомагати і проблема складності бути постійно поряд з людиною.
Ольга Веснянка: Які заходи для бездомних ви зараз проводите?
Юрій Ліфансе: Ми іноді жартуємо. Що з Майдану ніколи не йшли, тому що з 1999 року кожного тижня роздаємо їжу для бездомних людей. Біля Майдану живе біля 40 бездомних людей. Ми з ними разом були у 2004-му, дивилися футбол у 2012 році, пережили цей Майдан.
На Майдані багато з них знайшли свої ролі. Вони були в сотнях, медичних службах.
Найперший стереотип, що це люди, які нічого не роблять. Насправді на вулиці бездомна людина не може вижити не працюючи. Мафія «нищих» і мерседеси, з яких вони вилазять, щоб просити милостиню, — це абсолютна неправда.
Василина Думан: Яка динаміка ситуації з бездомними?
Юрій Ліфансе: Динаміка у ставленні до бездомних людей позитивна. Якщо у 1999 році ми були вимушені робити війну, щоб швидка забирала бездомну людину, сьогодні їх забирають. Позиція міста була висловлена у 2012 році: вони є, ми нічого не можемо з цим зробити, вони є у всьому світі.
У Києві років 10 тому відкрився єдиний соціальний притулок на 150 місць на 5-мільйонний мегаполіс і більше нічого.
З точки зору бідності ситуація постійно змінювалася. Якщо у 2005, 2007-2008 роках на вулицях було менше бабусь, які просили милостиню. Сьогодні на вулиці з’являється ще більше людей. З’явилися заробітчани , які втратили роботу, тому що закрилися будівництва. З’явилися безробітні, з’явилися бідні родини, змушені просити їжу. Кількість бідних збільшується. «Війна — мати бідності», — говорить Ріккарді.
Ольга Веснянка: Ви також працюєте з ромськими громадами. Скоро у вас буде поїздка волонтерів на Закарпаття. Розкажіть.
Юрій Ліфансе: Кілька років тому ми познайомилися з табором, який приїхав до Києва з-під Ужгорода, з Руських Комарівців. Це сталося недалеко від дому, де жили наші члени спільноти. І вони почали гратися з цими дітьми. Дружба зав’язалася сильна. Зараз вони відкрили маленьку школу в Руських Комарівцях. Туди приходить репетитор і по-справжньому вчить дітей, тому що ромські діти не вміють читати.
Часом вони не вміють читати тому, що є гетто, який для них робить школа. Є ромські школи, куди приходить вчитель, відмічає і йде. Дитину переводять з класу в клас і не вміють читати в 14 років. Щоб щось змінити, потрібно дати освіту.
Василина Думан: Який у вас досвід зіткнення з не дуже приємними людьми? Як ви даєте собі раду?
Юрій Ліфансе: Ситуація, як у маршрутці. Ви заходите, там є симпатичні і несимпатичні люди, але ви їдете разом. На вулиці ситуація така сама. Жаліти їх не треба.
Ольга Веснянка: Як можна долучитися до Спільноти Святого Егідія?
Юрій Ліфансе: Ви можете просто познайомитися із зустрічною людиною і допомагати їй, як ідете на роботу. Це велика справа.
Нас легко знайти у Львові, Івано-Франківську та Києві.
Василина Думан: Поділіться позитивною історією.
Юрій Ліфансе: Коли ми годуємо, самі збираємось грошима, їжею. В студентські роки принесли бутерброд. А потім мені було дуже сумно. Один бездомний питає, що сталося. Я відповідаю, що немає грошей доїхати додому. А він каже: «На тобі десятку».