Гостя ефіру – Ґульнара Бекірова, історикиня, авторка книжки «Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941–1991 роки).
Попри те, що вигнання почалося з 1944-го року, книжка починає відлік набагато раніше: «Я починаю відлік з періоду державності кримських татар, з 1441-го року. Продовжую до першої анексії 1783-го року, розповідаю про маловідому, але трагічну історію – вигнання кримських татар та еміграцію після першої анексії», – розповідає Ґульнара Бекірова.
За наступні 150 років кримські татари втратили значну частину свого населення. Короткими сюжетами у тексті описана історія Кримської АРСР в період з 1921-го по 1945-ий рік. Але основна частина починається з 1941-го року, коли в Крим прийшла війна.
«Півострів опинився під окупацією фактично з перших днів війни. Сьогодні я, як історик, заново переживаю це явище окупації. Я нещодавно перечитувала свою книжку вже в українській версії, і дивувалась, наскільки методологічні моменти сьогоднішньої окупації збігаються з окупацією 1941 року», – продовжує історикиня.
За словами авторки, сьогодні в Криму «сталіністські шабаші» знову стали нормою – день народження Сталіна відзначають чи не на державному рівні. Стосовно кримських татар нагнітається істерія. «А колись Крим був справді поліетнічним і толерантним – у сучасному розумінні цього слова, і цей Крим був зруйнований депортаціями у 1941-му році», – коментує експертка. «Вчергове і вчергове повторюються сумнозвісні положення постанови Державного комітету оборони про те, що кримські татари “зрадники”. Ця постанова визначила долю татар на багато десятиліть вперед – найтрагічнішим для них чином. І, як ми тепер уже розуміємо – долю Кримського півострова”.
Перші роки після вигнання – дуже страшний час. Режим спецпоселень: кримські татари знаходилися на території, спеціально відведеній для них, в основному в Узбекистані. Візит в сусідній район дозволявся за дозволом коменданта, який був «царем і богом». Авторка згадує й особистий досвід: «Мій батько, наприклад, у 1948 році за невиконання наказу коменданта, був відправлений у Якутію. І це був непоганий варіант, в іншому випадку могли заарештувати і розстріляти».
Масові рухи опору почалися тільки після смерті Сталіна, коли стало зрозуміло, що країні не потрібно стільки політзеків. Хрущов виступив і засудив злочини сталінської епохи стосовно «покараних народів». Багато хто повернувся на свої землі, але кримським татарам у цьому було відмовлено.
В 1967 році прозвучала реабілітація «крізь зуби» – проте закони й укази видавалися не для того, щоб кримські татари повернулися в Крим. У 67-68-х роках почався новий виток репресій проти активістів, а таких було дуже багато. Ґульнара Бекірова наголошує: «В кримськотатарському національному русі брав участь практично весь народ».
У поле зору громадських організацій з усього світу проблема Кримських татар потрапила зокрема завдяки Мусі Мамуту, простому трактористу, який повернувся в Крим з бажанням залишитись жити на батьківщині. Таких, як він, було безліч. Але Муса Мамут став одним із символів кримськотатарського народу. Він відсидів декілька років за порушення паспортного режиму, але вдруге не дав себе заарештувати: вчинивши самоспалення, він привернув увагу світової громадськості до проблеми всього народу.
Окремої уваги заслуговує тема відносин між кримськими татарами і українцями: «Що насаджувалося у тих підручниках, за якими ще я вчилася? А те, що кримські татари – це споконвічні вороги українців. Татаро-монголи стійко асоціювалися з кримськими татарами, і щоразу, коли в класі ми про це читали, я дуже червоніла. Інших трактувань історії, крім тих, які травмували кримських татар, тут не було. Вони культивувалися на найвищому рівні: поширювалися на підручники, на художню літературу, повсюдно. Безумовно, це викликало обурення».
Проте українці, які також бути частиною руху опору, підтримували кримських татар: «Українські активісти неодноразово висловлювали свою підтримку кримським татарам, і на підтвердження цього є документи. Так, Святослав Караванський, що провів 30 років у таборах, у 66-му році у збірці «Лихо з розуму» опублікував текст на підтримку кримськотатарського народу», – говорить Ґульнара.
Текст книжки закінчується 1991-им роком, українське ж видання ми готувалося вже після анексії, відтак авторка та видавець («Критика» – Ред.) вирішили у передмові надати слово Мустафі Джемілєву, а в післямові – активному учаснику сучасних подій, Рефату Чубарову.
«Не можна ідеалізувати життя кримських татар в Україні до анексії Криму, але нещодавно один адвокат, кримський татарин, написав на своїй сторінці попередження – будьте обережними, чистіть свої соцмережі. І ми ніколи не могли уявити, що за якийсь особистий пікет, за висловлювання в інтернеті, чи за читання Корану в Україні когось можуть позбавити волі на 12 років, як останнього убивцю. Але це стало реальністю в Криму» – констатує історикиня.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.