Кіноальманах «Культурна спадщина», 1991
Леопольд Іванович Ященко народився другого червня 1928 року в Києві, помер другого квітня 2016 року. Кияни чудово пам’ятають його з сопілкою в метро чи тролейбусі в 1980-90-тих.
Розповідає про нього учениця – фольклористка Катерина Міщенко:
У кожного народу буває так, коли одна людина тримає собою цілий сегмент народної пам’яті. Це досить розповсюджене явище, особливо тепер, коли суспільство глобалізується, традиційна культура дуже часто затримується в пам’яті великої кількості людей завдяки таким яскравим і видатним постатям, які цим займаються.
Саме Леопольд Іванович Ященко протягом багатьох десятиліть актуалізував для дуже багатьох людей і в Україні, й в цілому світі величезне явище – український традиційний побутовий спів.
Це було фактично те, що його захопило з дитинства, те, чому він присвятив ціле життя, те, що надихало його власну, дуже цікаву, творчість, оскільки він робив обробки народних пісень, писав свої авторські твори, багато з яких є глибоконародними за своєю природою.
Леопольдові Івановичу внаслідок своєї біографії та репресій проти нього та проти першоутвореного хору «Гомін» довелося, як він сам казав, зовсім перейти з теорії до практики. Фактично ця людина з нуля навчила співати не одну тисячу дорослих людей. Тих, кому сказали в дитинстві: «Тобі ведмедик наступив на вушко». Ніхто ніколи не займався цими людьми, а співати хотілося. Лише до нього можна було прийти на ці, як він їх описував, недільні співи для всіх охочих – де ніхто ні в кого нічого не питає. Якщо людина сором’язлива, вона собі тихенько сидить. Він каже: «Затуляєш вухо, слухаєш себе, тих, хто довкола тебе, й співаєш ті пісні, які неможливо зіпсувати». В нього був цілий клас таких пісень для навчання. І щонеділі, починаючи десь від 90-го року, він запровадив такі недільні вечори для всіх охочих.
Одна з київських легенд про Леопольда Ященка – «чоловік із сопілкою». Він узявся за сопілку десь від середини 80-х, коли відродився «Гомін». Як він сам нам казав: «Це для того, щоб не губити часу». Вдома грати не будеш – часу немає, на роботі – тим більше, а от дорогою на репетиції можна розігратися, поставити дихання, а разом із тим – люди тихенько слухають. Казав: «Коли я вчу щось, закладаю сірничка в сопілку, щоб було тихенько. Коли граю вже впевнено – сірничок виймається». От так багато людей пам’ятали його гру в метро, на ескалаторах і в тролейбусах.
Леопольд Ященко зібрав дуже багато, але відібрано, опрацьовано ним і рекомендовано для вжитку десь до 2 000 пісень. Зараз у нас на сайті їх близько 800. Леопольд Іванович у якомусь сенсі продовжує його наповнювати, тому що він сам набрав туди більше тисячі партитур.
Він опанував комп’ютер у 80-річному віці, фактично це стало його творчою лабораторією – це досить складна композиторська програма, в якій він працював.
Це була дивовижна людина, дуже відкрита до інформації до останніх місяців свого життя. Для нього не існувало чогось такого, що неможливо осягнути. З’явився Інтернет – він сказав: «О, нехай техніка на нас працює. Вона нас відучила співати, тепер нехай надолужує. Все це має бути в Інтернеті, щоб люди могли в будь-якому кінці світу знайти та співати».
Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі або дивіться відеоверсію інтерв’ю.