«Я не пишу прозу вже два роки», — письменник Андрій Курков

Андрій Курков на «Громадській хвилі» про свої подорожі Україною і світом, про те, коли допише два великих твори, і про російську мову в Україні і Росії. Проїхавши Одещиною, письменник дійшов висновку, що де немає доріг, там нічого не міняється. Він також вважає, що Владімір Путін розмовляє «не російською, а радянською мовою». 

Дмитро Тузов: Скажіть, як за останні роки змінилися люди, з якими ви спілкуєтеся під час поїздок?

Андрій Курков: У нас така багата країна, що регіони між собою зовсім не схожі. Змінилося багато чого, до прикладу, на Західній Україні. На Житомирщині також помітні зміни: люди стали активнішими. А ось на півдні України, зокрема на Одещині, таке відчуття, ніби не змінилося нічого. Там, де немає доріг, — немає інформації, тому і люди живуть так, як жили раніше, і майже нічим не цікавляться.

Дмитро Тузов: Ви не так давно були у прифронтових зонах і приблизно таку ж картину описували після цієї поїздки. Те, про що ви розповідаєте, свідчить про наявний вакуум, до прикладу, в інформаційному та культурному просторі. Як змінювати цю ситуацію?

Андрій Курков: Якщо це волонтери змінюють — вони роблять це за власний кошт. Але, звісно, вони не можуть робити політику, тобто, якийсь проект, який дійсно щось змінить в регіоні. Якщо це робитиме держава (а вона має це робити), то мають бути залучені Міністерство інформаційної політики, Міністерство культури, Міністерство освіти. Не тільки Донбас був 25 років поза культурним та інформаційним простором України. Візьмемо, до прикладу, Одеську область. Там же величезна суміш меншин, але вони нічим не цікавляться та не мають власної позиції і відчуття, що вони живуть на Україні. Та й ініціатив щось змінити у них немає, адже немає доріг — до них ніхто не приїжджає. Тобто, проблема доріг — набагато більше, ніж фізичний асфальт.

Дмитро Тузов: Як заповнити цей вакуум та зробити так, щоб люди самі активізувались як на Донбасі, так і на півдні країни?

Андрій Курков: Хто найактивніший зараз у Слов’янську: біженці з Луганська, які заснували організацію SOS-Kramatorsk, та волонтери із Заходу, які заснували креативний простір «Вільна хата», де проводяться різні культурні заходи. Тобто, якщо хтось горить патріотизмом, хоче щось змінити — зараз це на часі. Не обов’язково їхати на Схід, щоб щось змінити. Треба їхати по Україні, шукати сіру зону, де люди знають лише те, як виживати, і змінювати цю ситуацію.

Кирило Лукеренко: Ви дуже багато подорожуєте Україною і не тільки. Як ви особисто призвичаюєтесь до різниці в дорогах, в поведінці, в бідності та багатстві, які бачите в подорожах?

Андрій Курков: Я подорожую дуже часто, але не перемикаю думок, коли перетинаю лінію кордону. Насправді бідних людей багато і у Франції, і у Австрії, і в інших країнах. У нас заможних людей (не завжди чесно заможних), набагато більше, ніж у деяких маленьких країнах Центральної Європи. Але найбагатші люди в Україні – чиновники, а ви знаєте, як вони багатіють.

Кирило Лукеренко: Ви письменник, який пише російською мовою в Україні. Чи відчуваєте на собі ворожість до цієї мови у світлі останніх подій?

Андрій Курков: Чесно кажучи, я не пишу прозу вже два роки. Мені важко писати її зараз, тому пишу багато публіцистичних статей про ситуацію в Україні. Щодо мови — нічого такого не відчуваю. Я розумію, що є когорта людей, які не сприймають російськомовну літературу в Україні. Коли доводиться з ними спілкуватися, я дотримуюсь тієї позиції, що українська російська мова відрізняється від російської русской мови. Путін розмовляє не російською мовою, а радянською мовою. І всі, хто підтримують агресію, нею розмовляють, тому що вона поєднана з імперською ідеологією. У російськомовних українців, у більшості із них, російська є рідною мовою і вона не пов’язана із жодною ідеологією, вона пов’язана з русской культурой. 

Кирило Лукеренко: Вибачте за таке непросте запитання: чому ви не пишете прозу?

Андрій Курков: Проза це така вигадка. Це можливість абстрагуватися від будь-якої реальності. Зараз реальність набагато сильніша від будь-якої фантазії якогось хворого на уяву письменника романів жахів. … Відчуття таке, що проза може почекати, головне, щоби країна вистояла і витримала, і знову стала стабільною. І дала своїм громадянам впевненість що нічого більше не зміниться: кордони не зміняться, закони не зміняться, і з’явиться чесний політикум ітеж більше не зміниться.

Кирило Лукеренко: Тобто, ви не хочете на контрасті писати щось солодке, приємне?

Андрій Курков: Я не можу. Я, до речі, не писав солодке. Коли Майдан почався, я писав дві книжки. Нон-фікшн , есеї про Україну і досить драматичний роман про Литву та Європу — цей роман у мене висить. Я написав 80 сторінок півтора року тому і щодня намагаюся його продовжити. Сподіваюсь, що до наступного літа  його допишу, але зараз поки що не можу відірватися від політичної ситуації.

Дмитро Тузов: Як ви відвуваєте, закордонні ЗМІ, для яких ви пишите, намагаються розібратися  у тому, що відбувається на Украні, чи описують хронологію війни?

Андрій Курков: Якби конфлікт на Донбасі був єдиним військовим конфліктом у світі — описували б і хронологію, і всі деталі. Відбувається дуже багато різних речей, але добрим є те, що Україна не сходить з головних тем. Великі газети дають лімітований обсяг для матеріалу — приблизно 300-400 слів, в який потрібно вкластися, щоб подати найважливішу інформацію. Деякі газети сповідують таку ідеологію, що потрібно все спрощувати, щоб читачу було зрозуміло, хто добрий, а хто поганий.

Повний варіант інтерв’ю – у звуковій версії цієї розмови.