Я зрозуміла, що багато людей можуть інакше сприймати війну, бо вона не висвітлена для них повною мірою — Олена Герасим'юк

Анастасія Багаліка: Як це – бути наймолодшою номінанткою за всю історію премії?

Олена Герасим’юк: Я бачила в мережі, що писали про це, але не перевіряла інформацію. Наприклад, Василь Симоненко отримав Шевченківську премію посмертно у 28 років. Тобто були випадки, коли молоді люди отримували цю премію, що доводить, що вік — не проблема. Не знаю, як до цього ставитись, тим більше, що це не остаточний результат, а поки що відбір. Бути в одному ряду з такими прекрасними авторами, як Василь Махно, як Луцишина — це прекрасно. Із іншого боку, з’являється розуміння, що ти видимий у цьому літературному процесі, на тебе звертають увагу.

Анастасія Багаліка: Загалом за останні роки змінюється ставлення до премії, молодшають номінанти, стають більш наближеними до того мистецького процесу, але наше ставлення до Шевченківської премії як до чогось архаїчного ще не зовсім змінилося.

Олена Герасим’юк: Це логічно — премія була заснована за радянських часів, ця тяглість є історичною. Ми бачимо багато прекрасних імен, які відзначені цією премією. Зараз, на мою думку, Шевченківська премія дещо оновлена.

Анастасія Багаліка: Ваша творчість і бойовий шлях — для вас поєднані речі?

Олена Герасим’юк: У моїй книзі є корпус текстів, який стосується війни. Вона зображена в основній поемі, якою відкривається книжка «Тюремна пісня».

Анастасія Багаліка: Як ви, творча людина, взагалі потрапили на війну?

Олена Герасим’юк: Тут немає жодної унікальної історії. Відбувся Майдан, я не могла стояти осторонь, бо на кону був суверенітет нашої країни. У моїй родині є репресовані, є люди, які постраждали від радянського і російського гніту, який тиснув на Україну впродовж століть. Я була на Майдані й після того, як Майдан закінчився, почалась анексія Криму, війна. Я тоді допомагала як волонтер, їздила на фронт, возила волонтерську допомогу. Згодом, в якийсь момент я зрозуміла, що мені вже нікому допомагати — всі ті, кому я найбільше допомагала, вже повернулись до цивільного життя. Я вирішила, що настав час мені зайняти їхнє місце і допомогти. У мене був вибір між Збройними силами та добровольчим батальйоном, я обрала служити в добробаті. Зараз я також у медичному батальйоні «Госпітальєри», який спільно працює зі Збройними силами для того, щоби рятувати життя.

Анастасія Багаліка: Чому добровольчий батальйон, а не Збройні сили?

Олена Герасим’юк: Вийшла цікава історія. У Збройних силах мене попросили принести сертифікати, що я проходила навчання на медичних курсах, але вони в мене загубились. Мені запропонували поїхати в «Госпітальєри» і пройти там вишкіл для того, аби розуміти, чим я буду займатися далі. Я вирішила, що атмосфера там надзвичайно дружня до нових людей. Мені здалось, що тут вже якась основа, за яку я можу дуже міцно триматися.

Я зрозуміла також, що багато людей може якось інакше сприймати війну через те, що вона для них не висвітлена повною мірою. Це такий елемент дослідження реальності відбувся. Я не тільки зробила свій внесок в оборону держави, я ще і встигла якісь висновки з цього зробити й створити книгу, яку цитують мої побратими, яка допомагає комусь пережити сильні протистояння.

Проблема тільки в тому, аби це читали й сприймали адекватно, була адекватна критика й огляди. Тоді люди не будуть мати якісь стереотипи, що книга про війну — це тільки про бойові дії і все, бо насправді це не так. Автори шукають багато різних підходів, цікавих тем для висвітлення того, що вони бачили, до чого вони дійшли, до яких висновків, які переживання у них з’явилися у спектрі їхніх відчуттів. Один із номінантів на Шевченківську премію — Віталій Запека, якого висунули з книгою «Цуцик». Це абсолютно унікальна книга про війну очима собаки. Усе відображено через призму персонажа маленького цуцика, який втягнутий в усі ці події. Попри те, що книга про війну, можна сказати що вона антимілітарна. Цьогоріч серед номінантів премії, якщо не помиляюсь, троє учасників бойових дій — я, Віталій Запека та Олена Білозерська.

Анастасія Багаліка: Ми говорили про збірку «Тюремна пісня» в ефірі Громадського радіо ще до номінації. Якщо її спробувати описати для людини, яка нічого про вас не знає, окрім того, що ви літераторка, номіновані й пройшли бойові дії, що б ви ще додали від себе?

Олена Герасим’юк: Тяжко насправді описати поетичну книгу, тому що в ній немає сюжету, який можна було б переказати. Ця книга має в основі дві поеми, одна — «Тюремна пісня», це така ода свободі, це про руйнування тюрми, здобуття свободи. Також поема «Амаркорд», де є відсилання до Фелліні. Це поема про любов. Я вибудувала з цих деталей книгу, яка називається «Тюремна пісня». Вона відкривається пейзажною замальовкою, яка має під собою реальну сцену. У 2015 році ми завозили волонтерську допомогу в Піски, коли поверталися назад, я озирнулася і побачила абсолютну темряву там, де відбувались бойові дії. Коли я обернулась на вільні українські міста, я побачила велетенські стріли світла.

Анастасія Багаліка: Чи закрили ви для себе у своїй творчості тему війни, чи однієї збірки не вистачить для того, щоб виговорити все, що ви хотіли?

Олена Герасим’юк: Я думаю, це залишиться зі мною надовго. Це непростий досвід. У людей, які пережили бойові дії, абсолютно інший погляд на світ, інша психологія.

Повну програму слухайте в аудіофайлі

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS