Як можуть лікарі-фронтовики вплинути на хід медичної реформи?

На сьогодні готова схема. Так, її не європейські експерти зробили за великі гроші, вона не працює в НАТО, але в Україні вона врятувала  під 20 000 життів. І жодної реальної альтернативи на сьогодні ніхто не запропонував, — говорить Геннадій Друзенко.

Дмитро Тузов: В ці дні три роки тому відбулася трагічна подія, яку вся Україна знає як Іловайську трагедію. І трагічні події призводять до певного переосмислення в суспільстві, коли народжуються нові ініціативи. І ПДМШ з’явився внаслідок того, що люди бачили певну безпорадність під час того, що відбувалося, коли було багато поранених. Давайте згадаємо ті дні. Ми читали висновки Генпрокуратури, що Іловайська трагедія стала можливою тому, що на територію України зайшли російські батальйони, тактичні групи.

Геннадій Друзенко: З одного боку, так. А з іншого боку, до самого кінця, до трагедії вище військове командування не хотіло цього визнати. Ми можемо посилатися на спогади Соні Кошкіної, наприклад, яка описувала, як слала міністру оборони Гелетею смс-ку з координатами, які їй висилали кореспонденти «Лівого берега», відряджені на фронт. І таких свідчень дуже багато.

І потім до кінця, очевидно, не вірили, що Росія — це справжній ворог. Хоча на той час так звана АТО вже тривала трохи менше п’яти місяців. Домовлялися. Хоча це дуже дивно: на твою територію заходять регулярні війська, які порушують всі можливі міжнародні права, і з ними домовляються про якийсь зелений коридор. Як можна домовлятися з людьми, які анексували в тебе Крим, підпалили Донбас.

Думаю, поки що ми не готові покарати Путіна і росіян, але історія іноді йде швидше, ніж здається. Але зі своїми я би спробував зробити висновки: хто вчинив злочин або злочинну недбалість, не передбачивши і не вивівши наших солдат, членів добровольчих угруповань з Іловайська.

Коли ми побачили першу більш-менш вірогідну статистику Міноборони, кожен третій поранений боєць не вижив. Тому що більшість з них померли від ненадання медичної допомоги: від того, що витекла кров, рану не було чим закрити. І тоді народилася ключова ідея ПДМШ: не везти пораненого в глибокий тил по бездоріжжю (і чекати: виживе чи не виживе), а привезти фахову допомогу і бажано обладнання якомога ближче до лінії фронту. І тоді ніхто не думав, що вже майже три роки від моменту, як ми задумали, і два роки дев’ять місяців, як ми вперше потрапили на схід, що ми досі працюватимемо і треба тільки збільшувати кількість добровольців.

На Донбасі кожна друга посада в цивільних, зокрема в прифронтових посадах, куди везуть військових, вакантна. Як ви думаєте, вони дуже лояльні до України, коли в Білокуракиному, в глибокому тилу, 10 років не бачили офтальмолога, поки туди не доїхав офтальмолог ПДМШ.

Наталя Соколенко: Можливо, поки триває ця війна, і є неможливість заповнення вакансій. І, можливо, мобільна медицина і є виходом вздовж цієї лінії кордону? Чому не ухвалюється ні рішення про заповнення цих вакансій за допомогою підвищених ставок, ні мобільна медицина не забезпечується, хто за це відповідальний?

Геннадій Друзенко: Я останній час говорю: не треба вигадувати велосипед. Лікар, який живе і працює в мирних Карпатах, і в Попасній, де падають снаряди ледь не щовечора, мають мати від держави трохи різну винагороду.

Ми знайшли механізм, який працює: коли людина виїжджає на місяць, відпрацьовує і повертається. Виявилось, що він працює. Добре, що під це півроку тому вдалося вибити наказ МОЗ, який забезпечив, що людей відправляють у відрядження і бодай зберігають за ними середню зарплату. Іноді вдається платити добові і покривати проїзд.

Тому на сьогодні готова схема. Так, її не європейські експерти зробили за великі гроші, вона не працює в НАТО, але в Україні вона врятувала  під 20 000 життів. І жодної реальної альтернативи на сьогодні ніхто не запропонував. Напевно, держава має сказати: ми будемо розбиратись з довгими реформами, але давайте людей, яких ми визволили частково, яким сказали, що Україна краща, не лишим без найнеобхіднішого.

В Попаснянскому районі на 70 000 населення один штатний хірург в ЦРЛ, він же головний лікар, він же завідувач хірургічним відділенням. Він працює на знос. Тому вже 2,5 роки там весь час поруч наші. Але коли один місяць не було, він просто дзвонив і плакав. Один хірург в Станиці Луганській, а з гінекології ми знімали амбарний замок.

Якщо ми ведемо війну, то маємо вести її за людину. Бо лінія фронту не проходить між триколором і жовто-блакитним прапором. Вона проходить між нелюдським Левіафаном, який готовий використовувати людей за класичною фразою: «баби ще народять», що ї приписують Жукову, і тим, хто робить все, щоб кожній людині було краще жити: солдат, місцевий мешканець, поліцейський. А цього, на жаль, не відбувається.

Ми маємо шанси виграти цю війну, коли вона буде загальнонародною. Коли вона буде для кількох десятків тисяч хлопців та дівчат, які стоять на передовій, ми побудуємо два суспільства, які зрештою підуть в конфлікт

Дмитро Тузов: Чи були розмови в МОЗ про те, що є механізм того, як протидіяти біді?

Наталя Соколенко: На жаль, Уляна Супрун дуже добре знає, що є на лінії фронту, бо неодноразово там бувала до призначення і зараз. Але вона дуже переконана, що головна функція міністерства, як на Заході, робити політику, а не втручатися в справи місцевих громад.

Формально всі місцеві шпиталі або в підпорядкуванні Міністерства оборони (розгорнуто чотири військово-мобільні госпіталі по лінії фронту) або міські чи центральні лікарні, які в підпорядкуванні міських рад або обласної військово-цивільної адміністрації, обласних рад. Формально вони фінансуються з цього бюджету — це ваш клопіт.

Але, знаєте, коли це говориться про Тернопільщину чи Львівщину, можна сперечатися, але в цьому є раціо. Але коли держава не змогла захистити кордони, гарантувати територіальну цілісність, напевно, всім потрібно підставити плече, трошки відкрити центральний бюджет, можливо, відрізати трошки від НАБУ, бо шкарпетки можна носити не по 300, а по 200 гривень, тоді вистачить лікарям. Зарплата лікаря, який рятує життя, — вісім пар шкарпеток для НАБУ. У центральної влади, очевидно, нема розуміння, що там точиться справжня війна, і вона точиться за саме існування України.

Дмитро Тузов: Лікарі-добровольці, які їдуть на ротації, їдуть не за тим «довгим карбованцем», якого нема. Це відчуття співучасті в тому, що відбувається?

Геннадій Друзенко: Совість людини потребує зробити свій внесок в нашу перемогу, в загальну. Допомогти військовим, місцевим, просто продемонструвати не словом, а ділом місцевим, що Україна — краще, Україна їх любить, вони незабуті.

Коли дивимось мапу добровольців ПДМШ, а це ледве вже не кожен район, то люди їдуть з усіх регіонів. І там утворюється якесь ядро нової України, неподіленої кордонами, мовою, релігією, історією, їх об’єднує ця велика біда, яка робить це братство і побратимство.

Дмитро Тузов: А воно може вийти на політичний рівень? Щоб ці медики-професіонали взяли активну участь в тому, що називається медичною реформою, щоб їхній голос почули?

Геннадій Друзенко: Ті, хто її роблять, настільки голосно зараз кричать — а, боюсь, лікарі звикли тихо робити свою справу. І в цьому їх сила. 

Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.