Як святкували Великдень українські повстанці?

Про це говоримо з історикинею та дослідницею українського визвольного руху Мариною Мірзаєвою

Ведучі

Євген Павлюковський

Гостi

Марина Мірзаєва

Як святкували Великдень українські повстанці?
https://static.hromadske.radio/2017/04/myrzaeva_chyshchenyy.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/04/myrzaeva_chyshchenyy.mp3
Як святкували Великдень українські повстанці?
0:00
/
0:00

Євген Павлюковський: На листівках того часу ми можемо бачити, що повстанці святкують Великдень. Як це відбувалося? Чи було це розповсюдженим явищем?

Марина Мірзаєва: Українська повстанська армія і Організація українських націоналістів мали свій календар подій, які вони відзначали. Це були державні свята, характерні для повстанців свята і традиційні свята. До традиційних свят належали Різдво і Великдень. Вони відзначались не тільки всередині організації. Таким чином намагалися провести агітаційну роботу і популяризувати свою діяльність.

Радянська влада була проти будь-якої релігії, тоді як в українців віра завше була на одному з перших місць. Радянська влада зробила велику помилку — вони почали закривати церкви. Відповідно, повстанці почали популяризувати свої ідеї і показувати, що вони підтримують християнство і дотримуються традицій навіть у важких польових умовах. І ось з’являються ці листівки. Вони носять релігійний характер, але там простежуються нотки агітації.

Олександр Кендзера «Громадське радіо»

Ми бачимо великодній кошик, паску, крашанки, а поруч стоїть повстанець зі зброєю, і відоме привітання — «Христос Воскрес! Воскресне Україна!» Повстанці вірили в те, що Україна має воскреснути так само, як воскрес Христос.

Євген Павлюковський: Це було святкування чи все ж політагітація на фоні свята?

Марина Мірзаєва: І так, і так. Більшість повстанців були з віруючих родин. Для них було важливо згадати минулий побут. Адже ті, хто йшов у Повстанську армію, розуміли, що, скоріш за все, вороття їхнього вже не буде. Для них Великдень і Різдво були сумними святами. Вони нагадували їм про домашній затишок, про те, що повернутися додому їм, можливо, не вдасться, або вдасться, але не скоро.

До Великої блокади, коли в 1946 році почались масові облави радянських військ на західній Україні, повстанці святкували Великдень у селах. Вони могли дозволити собі зайти до певної хати, до тої хати сходились люди, накривався великий стіл і відбувалися гучні гуляння. Пізніше, після 1946 року, повстанці почали святкувати Великдень у лісі. Вони на колодах накривали такий собі стіл.

«Шевченко’s Band» «Громадське радіо»

Замість скатертини була хвоя. Місцеве населення з сіл приносило для них їжу. Як і сьогодні, це паски, крашанки, ковбаса. Відділи сходилися після зимування в криївках. В криївках могли пересидіти зиму до 10 людей, і на весну вони нарешті могли зібратися повним відділом. Так вони гуртувалися і відзначали Великдень.

Євген Павлюковський: Святкування Великодня нівелює міф про те, що повстанці не були віруючими людьми.

Марина Мірзаєва: Вони були доволі віруючими. Це одне з небагатьох, що в них лишалося, коли ставало очевидно, що боротьба буде тривалою. Людям, у яких був шлях тільки в один кінець, лишалося тільки вірити. Більшість повстанців і ветеранів УПА, яких питаєш, як вони пережили важкий час у підпіллі, криївки, зими, переслідування, репресії, тортури в тюрмах, табори, то вони кажуть — віра. Навіть в таборах вони домовлялися зі старостою на кухні. До Великодня вони готувалися завчасно, щоб спекти хоча б маленьку пасочку і відзначити це свято.

Адріан Каратницький «Громадське радіо»

Євген Павлюковський: Я чув, що в ті часи люди здавали певні гроші для повстанців, і таким чином підтримували їх.

Марина Мірзаєва: Так. Була така повстанська валюта — бофони. Люди проводили акції — обміняй бофон і допоможи армії. Це дуже схоже на те, що відбувається сьогодні.

Євген Павлюковський: Давай нагадаємо, що собою являв бофон.

Марина Мірзаєва: Це повстанська валюта — гроші, за допомогою яких повстанці обмінювалися продуктами харчування. Там, де повстанці могли контролювати села, певний час навіть ходила така своя валюта.

Євген Павлюковський: Є свідчення про те, що у першій половині 40-х років, коли радянська влада ще не змогла повністю взяти під контроль територію Галичини, цілі великі відділи заходили до села, виставляли охорону, а всі решта йшли по хатах святкувати. Наскільки довго це відбувалося?

Дмитро Кохманюк Громадське радіо

Марина Мірзаєва: Приблизно до 1946 року, тобто до початку Великої блокади. Після того в селах вже дуже рідко відзначали свята. Це могли бути хіба поодинокі випадки. Це було небезпечно як для самих повстанців, так і для місцевого населення. Бо повстанці підуть, а Червона армія прийде і буде покарано місцеве населення. А тоді карали за найменший зв’язок з повстанцями.

Євген Павлюковський: До 1946 року, коли повстанці заходили великими групами, це було менш небезпечно?

Марина Мірзаєва: Так. Були цілі села, які контролювалися повстанцями. Тобто вони розставляли охорону по різних кутках і почувалися там спокійно. Але всі були у повній бойовій готовності. Все було скромно, але вони могли собі дозволити поспівати, посмакувати великодні страви, поспілкуватися з рідними, з кимось познайомитися або когось загітувати долучитися до їх лав.

Євген Павлюковський: Вже після 1946 року, коли «совєти» почали проводити масові облави, відділи повстанців розділилися на більш дрібні і почали рухатися вглиб лісу. Чи продовжували вони після 1946 року так само повертатися в села і святкувати Великдень?

Марина Мірзаєва: Якщо якась людина знала іншу людину з села і все було домовлено, то 2-3 людини могли прийти і підпільно посидіти за столом. Але групою у 5-7 людей вони вже боялися заходити в села. Тому вони намагалися влаштувати свято в лісі. Зв’язкова в селі повідомляла, що десь є повстанці і для них треба зібрати продукти. З суботи на неділю люди йшли до церкви і освячували кошики. Місцеве населення пекло на 1-2 паски більше, одну віддавали повстанцям. Кожен з кошика давав стільки, скільки міг. Зв’язкові все це збирали, в неділю вранці приносили продукти у зазначене місце і залишали їх там. Туди приходили повстанці, забирали ці продукти і відносили на місце, де вони накрили стіл.

Євген Павлюковський: Столи накривалися не в криївках, а просто неба, на колодах?

Марина Мірзаєва: Різдво святкували в криївках, а вже навесні можна було собі дозволити відзначити свято на природі.

Євген Павлюковський: Чи використовувала радянська влада святковий період, щоб активізувати боротьбу проти повстанців?

Марина Мірзаєва: Так. Органи радянської влади були проінформовані про те, що буде свято. В них була повна бойова готовність, бо вони знали, що повстанці дотримаються цих традицій. Тому вони робили облави. Після 1946 року повстанці ставили хлопців, які слідкували, аби ніхто сторонній не підійшов. Якщо таке траплялося, давали клич і цій групі доводилося або тікати в ліси, або давати відсіч ворогу. У 1946-1948 роках було важче давати відсіч окупанту, тому що з його боку було стягнуто величезну кількість сил. Приймати бій повстанці вже не могли. Найкращий захист — напад. Тобто вони проводили якісь акції, коли ворог цього не чекав.

Євген Павлюковський: Те, що було на столі у повстанців, — це те, що приносили люди. А самі повстанці щось готували?

Марина Мірзаєва: Могли зробити якусь кашу на вогні, але переважно чекали від людей, бо в тих умовах готувати і випікати було незручно. Намагалися домовлятися зі зв’язковими, аби якесь харчування ті приносили з села.

Євген Павлюковський: Є свідчення про те, що до 1946 року під храмами для повстанців збирали пожертви і їжу. Це дійсно так?

Марина Мірзаєва: Так. Господині й господарі розраховували на те, щоб покласти в кошик не тільки щось для себе, а й щось, що можна пожертвувати повстанцям.

Євген Павлюковський: Ви сказали, що для повстанців Великдень мав певну тактичну цінність, тому що саме на Великдень розрізнені повстанські групи збиралися разом. Що відбувалося на цих зборах?

Марина Мірзаєва: Це було найперше і найбільше зібрання після зими. Вони домовлялися через зв’язкових, які сполучали командирів відділів. Всі сходилися. Спочатку було відзначання свята, а далі вони будували плани. Головна радість цього свята полягала в тому, що їм вдалося пережити ще одну зиму. Вони розуміли, що боротьба триває, тому давали одне одному настанови та бажали дожити до наступного Великодня. Потім вони знову розділялися на групи по 5-10 чоловік.

Євген Павлюковський: Як вони домовлялися про ці зустрічі?

Марина Мірзаєва: Перед тим вони відправляли зв’язкових. Вони обирали місце і переконувалися в тому, що воно безпечне. Потім зв’язкові сходилися зі зв’язковими інших командирів. Кожен відділ мав таких гінців. Вони домовлялися про зустріч в певному місці в певний час. Якщо в когось не виходило, треба було обов’язково про це повідомити. Коли таке траплялось, вони намагались залишати якусь записку. Зв’язкові не обов’язково мали знати, до якого відділу вони йдуть. Їм треба було просто зустрітися з іншою людиною, і вони не були проінформовані про те, хто це. Таким чином, якщо хтось потрапив би у полон, він не зміг би нічого сказати.