Як традиційна жіночність допомагала вижити жінкам-в’язням ГУЛАГу?

Оксана Кісь, кандидатка історичних наук, президентка Української Асоціації Дослідників Жіночої Історії, у студії «Громадського радіо».

Тетяна Трощинська: Якими, на вашу думку, є суспільні уявлення в Україні стосовно ґендерних ролей?

Оксана Кісь: На жаль, серед більшої частини українського люду або взагалі немає жодного уявлення про те, що означає категорія «ґендер», або воно досить спотворене. Тут є проблема нашої освіти, тому що в середній школі про це практично не говорять, у вищій — так само. Виявляється, що й депутати, зрештою, не розуміють, про що йдеться.  Коли є брак знань — це дуже добра основа для маніпуляцій. В Україні є багато праворадикальних, консервативних сил, котрі не хотіли б допускати свободи особистості. А категорія «ґендер» для дослідників, активістів — це термін, що позначає спосіб, у який культура інтерпретує біологічні статеві відмінності.

Україна задекларувала свою відданість цінностям сучасної демократії, тому політикою держави є, зокрема, забезпечення ґендерної рівності. Було б дуже добре, якби це не тільки декларувалося, але й виконувалося на рівні повсякденних практик.

Тетяна Трощинська: Що стоїть за українською традицією?

Оксана Кісь: Я, як дослідниця, вивчала становище жінок в українській селянській громаді від середини ХІХ ст. до початку ХХ ст. Мушу сказати, що попри поширені міфи, уявлення, ідеалізовані образи українського минулого як матріархального, на практиці воно було дуже патріархальним. Можливості та права жінок були вкрай обмеженими в тому сенсі, що вже від народження цілий сценарій життя жінки запрограмували. Традиційне суспільство мало тверді рейки, за якими мусили рухатися всі. Очевидно, що у сучасному світі такі речі є неприйнятними.

Я зараз готую книгу про жіночий досвід політичного ув’язнення у таборах і в’язницях ГУЛАГу. Мене цікавлять звичайні жінки, котрі не вирізнялись нічим, які, можливо, не мали ані жодної спеціальної освіти, ні стартового соціального капіталу. Часто ставалось так, коли те, що ми називаємо традиційною жіночністю, ставало для них якорями, за які вони трималися з тим, аби залишатися людьми. Різні повсякденні практики такі, як готування, прибирання, вишивання, спів — ці речі у таборах були для жінок способом зберігати свою ідентичність: і гендерну, і національну, і релігійну, й політичну.

Тетяна Трощинська: Традиційна жіночність — це заняття, які ви перерахували, а що ще?

Оксана Кісь: Ви знаєте, багато речей. Я намагалася наскрізно подивитися, що означало повсякдення. Люди вибудовували своє життя з дня на день і мусили якось його впорядковувати. Особливо у фокусі дослідження — повсякденні практики жіночності. Наприклад, уявлення про те, як має виглядати жінка. Ми розуміємо, що у таборах і в’язницях цей одяг був жахливий та потворний, зовсім не схожий на жіночий. Загалом, він був одним із елементів знеособлення людини, щоб жінки більше не були схожими на жінок. Але навіть в ув’язненні вони намагалися оздобити якось свій одяг, дбали про волосся. Для жінок було важливим підтримання щоденної гігієни, наскільки це було можливим в тих обставинах, де навіть мило було справжнім скарбом. Дослідники навіть з інших країн стверджують, що це було одним із інструментів збереження жінками своєї гідності.

Вони докладали неабияких зусиль, щоб підтримувати зв’язок із традиційною культурою. Я була вражена тим, яким рятівним це виявлялося.

Тетяна Трощинська: Наскільки Україна нині патріархальна країна?

Оксана Кісь: Україна дуже патріархальна і не свідома цього, на жаль.