Якщо єдиний критерій успіху — попса, суспільство не має шансу, — музикант

В студії «Громадського радіо» музикант, лірник, бандурист, кобзар, дослідник української культури, лідер гурту «Хорея Козацька» Тарас Компаніченко. Говоримо про українську музику і наживо слухаємо виконання Тараса Компаніченка на лютні.

Василь Шандро: На скільки питання з квотами зачіпає жанр старовинної музики, в якому ви працюєте?

Тарас Компаніченко: Ця тема стосується кожного свідомого громадянина, це питання національної безпеки. І якщо закривати на це очі і вдавати, що чиїсь бізнес-інтереси стоять вище національних, то, звичайно, це не моя парафія.

Але цю тему я зачіпаю протягом багатьох років — якщо годувати людей поганою музикою, то вони до цього звикають. Якщо єдиний критерій успішності — це попса, то суспільство не має шансу.

Та якщо увімкнути канал Mezzo, ми побачимо, які зали збирає класична музика, сучасні постановки, балети, опери. І, власне, на цих концертах ми бачимо еліту тих чи інших держав. Вони показують приклад, що є мистецтво.

А у нас виходить, що ми весь час маємо посунутись. В ефірі завжди звучить інша мова. Це момент асоціації і мислеобразів. Я вже не кажу про тексти, які звучать — уславлення героїв інших країн, ворогучих країн часто.

Ми вимагаємо лише 37,5% україномовної музики в етері. І ми тут зіткнулися з власниками медіахолдингів.

Василь Шандро: Це бізнес чи ідеологія?

Тарас Компаніченко: І бізнес, і ідеологія. Вони звикли продавати цей продукт і назовні теж. Подивіться хоча б українську «Нову хвилю» — ви там бачили багато україномовних виконавців? Ні. Це, власне, велика політика, яка далі продовжується в музиці.

А україномовних музикантів і активістів називають начебто агресором — ніби ми вимагаємо 75% етеру, хочемо заборонити ромське і мадярське радіо.

Тетяна Трощинська: Хто є автором цих маніпуляцій?

Тарас Компаніченко: Ті, хто виступають з боку медійних холдингів. Там така ситуація — якщо ти в сім’ї медійних холдингів, якщо тобі дають етер, то ти зобов’язаний.

Канали визначають хто є в етері, хто є зіркою, хто відомий, а потім кажуть «а ти ніхто». Я згадую ситацію з Василем Шкляром, який завчасно відмовився від Шевченківської премії. А потім Табачник сказав «ми такого і не знаємо».

Тетяна Трощинська: Але ж він продається?

Тарас Компаніченко: А ви думаєте, що ми, бідолахи, не продаємось? Йдеться про те, що музика повинна бути різною. Є широкий спектр людей, які слухають різну музику. Не можна годувати однаковою, одноманітною та ще й московською музикою тих 60% людей, які визнають українську мову рідною.

 

 

Шандро: Музика шляхти, музика аристократії — це теж величезна проблема в нашій культурній свідомості і усвідомленні себе. Постійно стоїть питання чи була українська аристократія?

Тарас Компаніченко: Якщо ми будемо жити в світі своїх зацікавлень і віднайдення себе, то ми матимемо час і місце в мозку для того, щоб знайти відповіді на це питання.

Але ми живемо в просторі, де «Мы знаем, курит ли, пьет ли Чаплин; Мы знаем Италии безрукие руины; Мы знаем, как Дугласа галстук краплен… А что мы знаем о лице Украины?», Маяковський, 1926 рік, і тільки насмішкуваті анекдоти українською мовою.

Виразно продукують не український гумор, а гумор над українцями. Він, в тому числі, може бути таким, але є тонка межа. Дотепер моїх дітей, які говорять українською питають «Вы что, приехали из села?»

Та якби не існувало аристократії, ми б не вижили, нас би не було. Треба читати, і давню літературу також.

 

 

Василь Шандро: Що це за інструмент?

Тарас Компаніченко: Це лютня. Типовий європейський інструмент, на якому грали Богдан Хмельницький і Григор Орлик.

 

 

Василь Шандро: Бароко прорвалось в нашу студію і до наших слухачів.

Тарас Компаніченко: Так, ці речі актуальні зараз.