З 2014 року в Україні бум документалістики, - програмний директор Docudays

Підбиваємо підсумки міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA разом із програмним директором Геннадієм Кофманом

Ведучі

Андрій Сайчук,

Євген Павлюковський

Гостi

Геннадій Кофман

З 2014 року в Україні бум документалістики, - програмний директор Docudays
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_hh_2017-03-30_koufman.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_hh_2017-03-30_koufman.mp3
З 2014 року в Україні бум документалістики, - програмний директор Docudays
0:00
/
0:00

Євген Павлюковський: Що знакового відбулося на фестивалі, хто переміг і за що?

Геннадій Кофман: Найбільш значимо для нас, що цього року з’явилося декілька нових програм. Збулася наша давня мрія – ми стартували з проектом Docupro, який допомагає молодим кінематографістам України під час перших кроків роботи над фільмами. Для нас це велика радість. Досить успішний і красивий сьогодні був пітчинг. До мене підходили експерти з різних країн і порівнювали цей пічинг по рівню із платформами, які сьогодні відбуваються у Європі.

Не можу не похвалитися позаконкурсною програмою «Майстри», де була представлена ланка майстерності у п’яти фільмах, яка буде надихати багатьох, щоб працювати над сильними фільмами.

Сьогодні також підбивали підсумки. Мене дуже потішив і вибір журі, і вибір глядачів. Мені здається, що команді фестивалю вдалось увійти в резонанс із нашою аудиторією.

 

 

У нас були чотири категорії конкурсної програми фестивалю: DOCU/Україна, DOCU/Коротко, DOCU/Права та DOCU/Життя. У кожній із цих номінацій було два призи: спеціальна відзнака журі та головний приз.

Можу назвати основних призерів. У креативні документалістиці DOCU/Життя отримав фільм «Усі ці нерви» режисера Дженні Ґейдж.

У програмі DOCU/Права приз забрав Якоб Пройсс з фільмом «Пол приходить з-за моря: щоденник зустрічі». Це вражаючий фільм, де автор не стоїть збоку, а включається в допомого своїм героям.

Мені радісно, що у номінації DOCU/Україна отримав приз фільм «Укритття» Анастасії Максимчук. Цей фільм – свого роду громадянський вчинок, тому що авторка не змогла знайти фінансову підтримку цього фільму, але зняла про борців проти жорстокого поводження із тваринами. Цей фільм важливий для глядача.

Також вражаючий фільм у програмі DOCU/Коротко «Я не тутешня» режисерів Майте Альберді та Ґ’єдре Жіките. Це пронизлива картина, де про світ людей похилого віку можна говорити із гумором.

Андрій Сайчук: Коли стартував перший Docudays, то був ще досить бюджетним і на ентузіазмі. Тоді всі говорили, що у поляків сильна школа журналістики. Чи можна сказати, що Україна пройшла довгий шлях і сьогодні ми самі продукуємо непогану документалістику?

Геннадій Кофман: Можемо сказати. Бум документалістики почався у 2014 році. Я дуже пам’ятаю той період, коли ми ще у 2013 році шукали авторів для майстер-класів, була проблема про що говорити. У авторів не було тем. Зараз проблема вибору у нас. У цьому році ми отримали близько 110 фільмів у заявках, які створені українцями, або у співпраці.

Андрій Сайчук: Це внутрішній продукт? Він так само успішно виходить і на інших фестивалях?

Геннадій Кофман: Це різні фільми. Серед них є успішні. Сьогодні Україна себе позиціонує на європейському ринку. Можна назвати декілька фільмів, які однозначно сьогодні будуть тримати планку України. Із нашої програми – це фільм Сергія Буковського «Головна роль». Це дуже світлий фільм. Також «Dixie land» Романа Бондарчука буде успішним на багатьох кінофестивалях. Ще багато інших. До мене вже приходять заявки від інших кінофестивалів із проханням допомогти зв’язатися із авторами.

Євген Палюковський: Коли ми говоримо про українську документалістику із 2014 року, то, мабуть, перше приходить на думку про Майдан, спротив, протест. Зараз ця тематика якось змінюється? Окрім майдану, окрім війни на сході?

Геннадій Кофман: Будуть фільми, що аналізують наслідки воєнних дій, травми, які залишилися у людей у зв’язку із втратою близьких. Мене тішить, що автори торкаються різноманітних аспектів життя. Наприклад, «Dixie land»  про чудовий дитячий колектив.

Андрій Сайчук: Деякі телеканали вважають, що вони роблять документальне кіно. Інколи ми з колегами робимо великі репортажі і подаємо це як документальне кіно. Яким є справжнє документальним кіно?

Геннадій Кофман: На це питання сьогодні ні у кого немає питання. Це настільки широка форма. Колись я сам говорив, що те, що робить телебачення – це не документальне кіно, а розширений репортаж. Є різні жанри, але те, що сповідує Docudays – авторське кіно, де автор має право на суб’єктивний погляд. І коли появляється особистість автора через те, як він поставив камеру, спілкується із героєм та слідкує за ним – тут з’яляється кіно.