Жінка-трудівниця — як у СРСР маніпулювали з ідеями рівноправ’я?

Ірина Славінська: Як до України прийшла емансипація на державному рівні?

Катерина Кобченко: Звичайно, не радянська влада винайшла емансипацію, це була справа жіночого руху, але радянська влада поставила емансипацію одним з гасел своєї політики.

Ірина Славінська: Тобто з 1917 року?

Катерина Кобченко: Фактично, так. В Україні радянська влада остаточно утвердилася пізніше, на початку 20-х років. Але перші декрети на теренах Росії в нас повторювались.

Йшлося про те, що жінка зрівнюється в правах з чоловіком в усіх сферах, чого раніше не було.

Ірина Славінська: Тобто жіночій половині населення запропонували набагато більше прав, ніж було?

Катерина Кобченко: Поза сумнівом. Отже, де-юре це було оголошено: жінка отримала політичні, громадянські, майнові права, права в сімейній сфері тощо. Єдина складність була в тому, як це реалізувати в повній мірі, особливо, в сімейній політиці, але тим не менше, крок був зроблений досить потужний.

Лариса Денисенко: До кого і коли прийшла ідея ліпити з жінки образ трудівниці? І чи спонукало це інших дівчат вчитися та стверджуватися у цій сфері?

Катерина Кобченко: Поза сумнівів, це була мобілізаційна кампанія, сповнена символів та героїчних образів, але їхні творці спиралися на реальних жінок, і ця ідея знаходила відгук в середовищі жіноцтва, яка сприймала цей лад як освіту. При тому, що радянська влада завжди повторювала меседж, що тільки вона відкрила жінкам права і надала їм можливість вчитися. Щодо навчання — це було правдою, тому що ліквідація неписемності, доступ різних верств до навчання, в тому числі і селян та робітників, була здійснена саме радянською владою.

Жінка-колгоспниця, яка ставала вільною, насправді дорівнювала в правах з чоловіком, який був так само безправним кріпаком у державі

Але особливо поширеною була мобілізаційна кампанія із залучення жіночих трудових ресурсів. Це почалося у 20-30-х роках з початком індустріалізації та колективізації, коли жіночий ресурс став просто необхідним для радянської влади. І для того, щоб зробити працю, у тому числі і на важких виробництвах та чоловічих професіях, привабливою, жінкам кидався виклик. Є такий відомий плакат «Женщина, на паровоз!».

Таким чином привабливими ставали саме чоловічі професії, на що робився упор в радянській економічній системні: військова сфера, техніка, промисловість.

Це був свого роду виклик для жінок, тому що з них ніхто не знімав родинних обов’язків, вважалося, що паралельно з ними жінка повинна стати повноцінною трудівницею і працювати повний трудовий день. І найгероїчніші образи жінок бралися з тих сфер, які раніше були суто чоловічими.

З’явилися перші жінки метробудівки, особливо заохочували жінок-колгоспниць після Голодомору, масової колективізації та розкуркулення. Треба було, принаймні символічно, знаходити легітимацію радянській владі в середовищі селянства.

Можливість працювати на важких підприємствах подавалася як право жінки

Ірина Славінська: І тут виникає образ трактористки?

Катерина Кобченко: Так, образ трактористки і передової жінки на селі. Якщо Ленін говорив про пролетарську частину жіночої армії, то Сталін це поширив на жінку-селянку. Він сказав, що подібно до пролетарки, яка продає свою працю і є таким чином є незалежною від чоловіка, жінка-трудівниця так само заробляє трудодні, і тепер ні чоловік, ні батько не можуть їй дорікнути, що вона в них сидить на шиї.

Ірина Славінська: Очевидно, що образи жіночої емансипації вписуються в певні міфи: міф про жінку-трудівницю, про жінку-колгоспницю і так далі. Про що насправді ці меседжі? Чи йдеться про певну маніпуляцію, якщо ми будемо їх дешифрувати як пропагандистський послання?

Катерина Кобченко: Я позначувала це в своїх публікаціях як певний гендерний виклик. Насправді, так, це є певного роду маніпуляція. Ми згадували трудодень, а це досить умовна одиниця оплати праці, — паличка у зошиті, де відмічалося трудодні, яка оплачувалась чи натурою, чи чимось іншим. Тобто та жінка-колгоспниця, яка ставала вільною, насправді дорівнювала в правах з чоловіком, який був так само безправним кріпаком у державі. І в цьому вони дійсно зрівнялися.

Є дослідження на цю тему американської дослідниці Енді Голдберг «Жінки біля прохідної», яке показувало, що впродовж першої п’ятирічки промисловість отримувала нові робочі кадри майже виключно за рахунок жіноцтва. Державі терміново потрібні були нові робочі руки, адже будувалися нові підприємства, і треба було привабити жінок. Тобто це можливість працювати на важких підприємствах подавалася як право жінки. І були такі пропагандистські меседжі, що раніше жінка не могла потрапити, наприклад, у виробництво металів, а тепер у нас в цій сфері ціла армія жінок.

Лариса Денисенко: Які позитивні речі в цьому напрямку були впроваджені за часів радянського законодавства?

Катерина Кобченко: Так, не можна говорити тільки про негативні речі, і треба робити різницю між 20-ми і 30-ми роками. 20-ті роки були більш вільними в питанні дискусії та питанні більшовистської політики, тому що тоді можна було говорити про суспільні вади, про те, що є шляхом до емансипації жінки. Пам’ятаємо плакати 20 років: «Даешь новий быт», «Долой кухонное рабство» і т. і. Тобто держава в особі своїх ідеологів, наприклад, Олександри Калантай — речниці пролетарського жіночого руху, чудово розуміла, що без поліпшення побутових умов, повна емансипація неможлива. Тоді це формувалося таким чином, що держава має взяти на себе частину зобов’язань по догляду за дітьми, полегшити побутову сферу та соціальні умови і т. д. І саме по собі питання рівноправ’я було надзвичайно передовими.

Влада намагалася нести певну правову просвіту в маси жіноцтва. Це і жінвідділи по партійній лінії, також вони існували і на рівні виконавчої влади, були делегати, тобто представниці жіноцтва на підприємствах, які працювали з простими жінками, захищали їхні соціальні права та пояснювали їм ці права. Була спроба нести таким чином жінці правову освіту для того, щоб зробити її політично і соціально більш грамотною.

В 1947 році  депутатами парламенту  Радянської України було обрано 112 жінок

Що стосується сімейного законодавства, то 20-ті роки були більш вільними та більш ліберальними. Держава навіть намагалася розмиті межі родини, були трохи утопічні ідеї про вільні стосунки, про те, що люди повинні жити один з одним з власної волі і власної відповідальності. Але, оскільки всі ці обіцянки і гасла сильно пробуксовування з боку держави, — соціальна сфера, полегшення побутових умов, догляд за дітьми і так далі, жінки, як і раніше, мусили тягнути лямку на собі. 20-ті роки характеризувалися легкістю розлучення та укладання шлюбів, отримання аліментів, права на аборт, тобто жінці в правому плані було багато що забезпечено.

30-ті роки, які принесли з собою сталінську нову конституцію, поклали цьому край. Тоталітарна держава потребувала контролю над осередком суспільства — родиною, також потребувала демографічного зростання, що призвело до більш жорсткого сімейного законодавства: заборонили аборти, розлучення ускладнилися тощо.

Якщо говорити про потрапляння жінок до політики, то за радянські часи єдина можливість була туди потрапити — через комсомол і партію. Жінки в той час вперше з’явилися у Верховній Раді. Я знайшла статистичні радянський дані щодо Верховної Ради СРСР, де говориться що в 1947 році депутатами парламенту Радянської України було обрано 112 жінок. В 1937 році у Верховну Раду Союзу РСР у нижню палату ради Союзу потрапило близько 15% жінок, а в Раду національності — 19%. До речі, в депутатки потрапили як раз оті жінки-передовиці, про яких ми згадували, які вже стали живими символами.

Та треба вважати, що попри позитивні на той момент цифри, можливість якоїсь самостійної політичної діяльності була зведена нанівець, тому що єдине право цих жінок було виконувати генеральну лінію партії, власне, як і більшості чоловіків депутатів.

Лариса Денисенко: В повоєнні часи, коли загинула дуже велика кількість чоловіків, чи не застосовувала радянська влада якісь варіанти пропаганди, щоб залучити і активізувати жінок ще більше?

Катерина Кобченко: Так, і ми пам’ятаємо плакат, на якому стоїть дівчина з будівельним інструментом «Збудуємо все». Звичайно, після війни жінка стала основною силою в колгоспі. Можливо, тоді трохи поменшилися емансипаційні гасла, а збільшилися меседжі, що потрібно відбудувати державу — ми перемогли ворога, достатньо докласти ще трохи зусиль і ми розбудуємо нашу країну після війни.

Ми знаємо, що радянська влада в 1955 році відмовилася від заборони абортів, тому що до 70% жінок гинуло від підпільних абортів.