«Громадське радіо»
Розмова починається з рефлексії на тему того, героїчною чи не героїчною була участь жінок у житті і діяльності українського підпілля.
Марта Гавришко: Я намагаюся уникати епітетів «героїчний» чи «антигероїчний», тому що це надає політичного та ідеологічного забарвлення і може експлуатуватися різними політсилами.
Нам варто олюднювати історію. Більшість цих історій не є героїчними. Героїчними можуть бути певні вчинки в певних ситуаціях, але ті самі люди, які роблять героїчні вчинки, в інших ситуаціях можуть поводитись зовсім не героїчно. Все це стосується і жіночих історій Другої світової війни, тому що поза науковим дискурсом залишається те, що не є героїчним — це і дискримінація жінок, і різні форми насильства над ними — як гендерного, так і сексуального.
Ірина Славінська: Можливо, справжня роль жінки у Другій світовій війні лежить між полюсами жертви і героїні?
Марта Гавришко: Можливо, однак, якщо певні жінки набувають ореолу героїчності, настає змога мовчання про ті речі, що не вписуються в цей героїчний наратив. Завжди треба підкреслювати, які труднощі людина долала в тій чи іншій ситуації і наскільки складні рішення вона приймала. Не треба забувати про те, що історія складається з напівтонів.
Ірина Славінська: Якою була участь жінок в роботі українського підпілля? Давайте конкретизуємо час і місце про яке ми говоримо.
Марта Гавришко: Якщо ми говоримо про роль жінок в національному підпіллі, то маємо на увазі 20-ті—30-ті роки, однак моя увага більше зосереджена на долях жінок у воєнний та повоєнний час.
Ірина Славінська: Чи багато жінок було в українському підпіллі?
Марта Гавришко: Достеменно досі не відомо. Однак, радянські дані чітко показують, скільки людей було репресовано за участь в національному підпіллі. Тут мова йде не лише про активних його учасників, а й про тих, хто їм співчував.
Ми можемо говорити про тисячі жінок, що брали активну участь в роботі різних структур і організацій українських націоналістів і повстанської армії.
Ірина Славінська: Чи були жінки серед тих, хто був ближче до організації підпільного руху? Я, наприклад, не можу пригадати жодної жінки представниці УПА, яка б входила в пантеон героїв.
Марта Гавришко: Насправді, досить героїзованими є зв’язкові Романа Шухевича, це Дарія Гусяк, Галина Дидик і Катерина Зарицька. Вони займали досить високе становище у владній вертикалі і були довіреними особами головнокомандувача УПА.
Дуже багато імен інших жінок або залишились невідомими, або перебувають поза націоналістичним дискурсом. Тобто їхній внесок так і залишився недооціненим.
Нещодавно я мала зустріч з однією з повітових провідниць жіночої сітки, яка мала організувати жінок і медичну допомогу УПА в косівському повіті ОУН. Ситуація була ускладнена тим, що тоді населення було дуже бідним, а влада забороняла різати худобу і постачати великі партії продовольства у Карпати, через те, що там знаходились відділи УПА.
Дуже важко було пояснити і без того бідному населенню, що вони мають допомагати повстанцям, бо це ті, хто борються за українську незалежність. Разом з тим, ім’я цієї Лесі Слободян випадає з героїчного націоналістичного наративу.
Ірина Славінська: Вже йшлося про роботу зв’язкових, забезпечення харчування і медицину. В яких ще галузях роботи українського підпілля жінки брали участь?
Марта Гавришко: Найбільше жінок працювало в медичній сфері й жіночій сітці. Жіночі функції були значно ширшими за чоловічі. Часом жінки займались усім і одразу.
Були також і жінки бійчині, що добивалися права воювати зі зброєю в руках на рівні з чоловіками. Серед таких — Тетяна Черешньовська, що відзначилась у бою на Львівщині. Двоє жінок були нагороджені Срібним Хрестом Бойової Заслуги.
На Волині в 1943 році проводили військові вишколи жінок і їх розглядали як військовий резерв.
Ірина Славінська: Що ми знаємо про дискримінацію та насилля в українському підпіллі?
Марта Гавришко: Були численні факти гендерної дискримінації та мізогінії. Окремі командири відзначались сексистським ставленням до жінок. Зокрема командир куреня УПА «Лемківщина» Василь Мізерний негативно ставився до потенціалу жінок в контексті збройної боротьби і говорив, що місце жінок — в обслуговуючих структурах. В 1944 році від вигнав зі свого угруповання 50 жінок і залишив тільки кількох санітарок старшого віку.
Крім того, існував побутовий сексизм. Особливо він проявлявся у криївках. Вважалось, що крім виконання своїх професійних обов’язків, жінка має виконувати так звані необов’язкові функції, наприклад, куховарити.
Яскравим прикладом цієї дискримінації є те, що деякі керівники підпілля видавали накази про те, щоб знищувати жінок, яких вважали важкою ношею. Зокрема, влітку 1945 один з командирів — Юліан Матвіїв дав наказ про те, аби знищити 3 підпільниці. Так один верховинець отримав наказ позбутися своєї жінки. Він був змушений дезертирувати і разом з нею переховуватись від свого командира.
Відомі й випадки сексуального насильства. Його причиною була перш за все була сама мілітарна культура і культ фізичної сили. Часом це сприяло виникненню невмотивованої агресії, що поширювалась на тих, хто у владній ієрархії займав нижчі позиції. Деякі командири зловживали своїм положенням і змушували жінок надавати сексуальні послуги.
Таким чином багато підвладних своїм командирам жінок ставало їхніми коханками. Де є ця межа між добровільними і недобровільними відносинами? Особливо тоді, коли жінка не має влади і боїться піти проти свого командира.
Ірина Славінська: Наскільки історія жіночої участі і проблем з нею пов’язаних присутня в нашому історичному наративі?
Марта Гавришко: Жіночий досвід участі в національному підпіллі в часи Другої світової війни та в повоєнний період знайшов відображення в багатьох роботах. З цим працюють дослідниці Олена Петренко, Леся Онишко та Оксана Кісь. Однак, попри наявність багатьох робіт, ми бачимо відсутність багатьох елементів аналізу жіночого повсякдення.